Первое сообщение в теме :

Это сообщение является первым во второй части темы "Победа за нами! = Перемога за нами!"
Конец первой части этой темы на странице - http://alupka.forum2x2.ru/t56p990-topic
(Такова уж особенность нашего провайдера)

Украинские партизаны нанесли удар россиянам под Новоазовском

Координатор группы "Информационное Сопротивление", занимающейся анализом событий в зоне боевых действий, Дмитрий Тымчук сообщил в своем "Фейсбуке", что российская диверсионно-разведывательная группа возвращалась с территории, контролируемой украинскими войсками, и уже на оккупированной ДНР территории попала в засаду.
"В результате боестолкновения с подразделением украинских партизан несколько российских военнослужащих погибли, командир российской ДРГ был тяжело ранен от выстрела 40-мм подствольного гранатомёта ГП-25", - сказано в сообщении.

Українська культура у протистоянні з російською агресією

У Донецькому університеті до окупації був музей Василя Стуса. Поет навчався в 1954–1959 роках на історико-філологічному факультеті педагогічного інституту Донецька (тоді – Сталіно), на базі якого в 1965 році був створений державний університет.
У квітні 2013 року, перебуваючи в університеті на захисті дисертації з українського мовознавства моєї аспірантки Ольги Шевчук-Клюжевої, я мала можливість ознайомитися з експозицією музею. Мою увагу привернула відомість з оцінками Стуса на випускних іспитах. Здивувало те, що з російської мови він отримав вищий бал («відмінно»), ніж з української («добре»).
Але все стало зрозумілим після ознайомлення з представленими в експозиції текстами, що їх випускники історико-філологічного факультету мали написати на іспитах з російської і української мов. Для диктанту з російської мови було підібрано фрагмент з повісті Льва Толстого «Козаки». Натомість диктант з української мови студенти мали написати не за оригінальним літературним твором, а з перекладеним із російської публіцистичним текстом про В.І. Леніна. Це був типовий зразок «дубль-новомови» – семантично убогий, скалькований з російської текст із максимально наближеною до неї лексикою і фразеологією.
Смисловий і стилістичний контраст між двома різномовними завданнями недвозначно ілюстрував вторинність, неповноцінність української мови у порівнянні з багатою, стилістично бездоганною російською. Обираючи такі тексти для диктантів, викладачі педінституту, свідомо чи несвідомо, виховували у майбутніх вчителів сприйняття російської мови як мови високої культури, а української – як мови вторинної зниженої культурної вартості.
Істрія іспитових диктантів із двох мов у Донецькому педінституті виразно ілюструє колоніальну практику вивищення панівної російської мови й пригнічення української.
Показовою у цьому зв’язку є надзвичайна авторитетність в СРСР творів Льва Толстого, попри те, що за класовим походженням письменник не вписувався в соціальні стандарти робітничо-селянської держави.
Творчість Толстого, однак, відповідала іншій політичній міфології – імперській.
Цікаве постколоніальне прочитання роману «Війна і мир» містить праця американської славістки Еви Томпсон «Трубадури імперії. Російська культура і колоніалізм». Як показала авторка, Толстой перетворив у романі історію на міф про «велику патріотичну війну», що додало нового блиску основоположному політичному міфу російської нації. Центральне місце в ньому посіло іноземне вторгнення і самозахист росіян. Відтак роман змальовував Росію у смиренній позі, примушуючи читача не помічати її агресії.
У 1812 році Росія вела війну не лише з французами, воєнні дії відбувались також на Кавказі і в Середній Азії. І в цих діях Росія була не жертвою, а явним агресором. Якби Петя Ростов загинув на південному чи східному фронті, пише Е.Томпсон, «чи могли б ми класифікувати його як юного і невинного героя, котрий загинув за торжество справедливості, і чи зробив би він тоді внесок у формування російської політичної міфології? Це незручне питання, і Толстой від нього спритно ухиляється».
Як зазначає авторка, роман «Війна і мир» створив «настільки привабливий образ Росії як країни, де відсутні серйозні правопорушення, і з такою кількістю видатних громадян, які діяли в «реальній» історії, що, по суті, не можна було навіть думати про якусь його серйозну критику».
Роман став переконливим посередником між російською колоніальною практикою і її образом у власних очах як могутньої нації-держави. Дуже мало народів, підсумовує Е.Томпсон, змогли в такий спосіб створити свій образ в очах світу.
За радянської доби велич російської культури та її буцімто визначальний вплив на культури підкорених народів набув політичного характеру. У шкільних підручниках і вищих навчальних закладах її трактування супроводжував постійний епітет «велика»: «велика й могутня російська мова», «великі російські письменники», «великі російські романи» тощо.
Натомість з української культури по-варварському вилучили цілі пласти під приводом боротьби з «українським буржуазним націоналізмом». Російщення і приниження української культури супроводжувалось періодичними жорстокими «чистками» творчих середовищ. Все це призвело до її маргіналізації й численних лакун у процесах її історичного розвитку.
«Росіяни виявились першим народом нашого часу, – писав Томас Стернз Еліот, – що став свідомо спрямовувати культуру політично і брати під удар в будь-якій точці культуру будь-якого народу, над яким вони прагнуть встановити панування. Чим вищого розвитку чужа культура досягає, тим досконалішими є спроби її знищити шляхом усунення серед підкореного населення тих елементів, котрими ця культура найбільш усвідомлена».
Імперська асиміляція спричинила дисбаланс між тими групами українців, для яких своя культура становить незаперечну цінність, і тими, хто прийняв російський наратив її меншовартості.
На жаль, на сьогодні друга група за чисельністю значно переважає першу. Внаслідок цього українці обирають до владних структур людей байдужих, а то й ворожих до українства як такого.
Ментальну залежність від російської колоніальної практики демонструє, приміром, всупереч своїй назві, книжка Леоніда Кучми «Україна – не Росія». Замість гуманітарної програми формування українського культурного простору на всій території країни у книзі висунуто дивну тезу про неможливість національного відродження без асиміляції загальноімперської культури. Як наголошено у книзі, «російська культура і культурна історія завжди будуть тісно пов’язані з культурою та історією українською».
Не дивно, що посаду голови Адміністрації за президентства Кучми, а згодом віцепрем’єр-міністра та міністра освіти і науки за президентства Януковича обіймав українофоб Дмитро Табачник, який відверто заявляв, що не буде «провадити культурну політику тільки в інтересах вузького прошарку українськомовної інтелігенції, яка просто боїться конкуренції в усьому».
Після перемоги Майдану в 2014 році Табачник втік з України. Проте в культурних інституціях і вищих навчальних закладах лишилось чимало його однодумців, вихованих на стереотипі величі російської культури.
Так, історик Георгій Касьянов, який викладав історію в престижному столичному університеті, в лекції «Націоналізація історії в Україні», прочитаній у 2009 році в Москві, виступав з критикою тих українських колег, які вважають, що Росія позбавила Україну державності в ХVІІ столітті і є ворогом України. Науковець твердив, що в тому вигляді громадянського виховання, в якому нині присутня історія України, вона не потрібна, бо дає дуже негативний образ своєї історії. «До цього додається ще й література ХІХ ст. з цими вмираючими селянами і покинутими матерями з дітьми», – зазначив Г. Касьянов.
Принижений, спотворений Росією образ України та її культури досі отруює свідомість значної частини українського населення. Як інакше пояснити перемогу на останніх виборах студії «Квартал 95» і героя її серіалу «Слуга народу»? Цей вибір уже не можна виправдати втручанням Москви. Очевидно, ідея втілення такого проєкту виникла там, але проголосували за нього українці. Електорат Володимира Зеленського і «Слуги народу» не зупинило те, що у своїх комедійних сценках кварталівці неодноразово висміювали українство, а на фестивалі в Латвії Зеленський заявляв, що вони приїхали з країни, в якій культури вистачає всього на чотири дні, і порівнювали її з порноактрисою.
Те, що більшість виборців надали перевагу претендентам на владу з таким бекґраундом, свідчить про глибинну деформацію колективної національної ідентичності. Це означає, що значна частина українців дивиться на себе і на свою культуру очима сусіднього народу. Вони не усвідомлюють, що зумисне спотворений образ їхньої культури нав’язаний їм зовні. Принизливе сприйняття її уявної неповноцінності порівняно з «вищою» російською засвоєно ними як власний етнічний автостереотип.
Все ж треба сказати й про певні позитивні явища, які відбуваються в культурному просторі після 2014 року. Навіть у найбільш зросійщених містах – Харкові, Одесі, Запоріжжі – українська культура вже вийшла з ґетто, куди її загнала радянщина. Нині тут з’являється все більше проукраїнських осередків, у яких, треба сподіватися, формується нова еліта з державницьким мисленням.
Чи вдасться їй прийти на зміну нинішнім можновладцям, для яких головну цінність становлять не мовні, а грошові знаки, покаже майбутнє.

Лариса Масенко, доктор філологічних наук, академік АН ВШ України. Професор кафедри української мови Національного університету «Києво-Могилянська академія» і провідний науковий співробітник Інституту української мови НАН України. Фахівець у галузі соціолінгвістики, історії української літературної мови, стилістики, ономастики

Письмо Путину: ПРОЩАЙТЕ, ГОСУДАРЬ!


Спасибо Вам, Владимир Владимирович, что голосование по своему пожизненному сроку назначили, не дожидаясь, пока эпидемия пойдет на спад. Людям же жить, а тем более, быть здоровыми, не обязательно – им бы за Вас, кормильца, проголосовать. Ну, и знать, что Вы в безопасности, конечно. Как они радуются, когда видят Вас, руководящим страной из бункера, "удаленно"! Слава Богу, говорят, мы-то ладно - надо, чтобы он здоров был.
А если кто заразится и умрет от того голосования – а судя по тому, что Вы саммит ШОС, который был намечен на конец июля, отложили, опасность этого очень велика – так Вы о них не печальтесь, не рвите себе сердце. Теперь, когда Вы новые правила голосования приняли – чтоб и по почте, и из дома, и одобрительным кивком телевизору – люди Вам и вовсе не нужны. Только пенсии им плати, на детей пособия, а бюджет не безразмерный.
Судя по тому, как недавно еще Ваши холуи Александра Третьего славили, Вы себя с ним сравнивали. Не уверен, что это правильно. Он, хоть и небольшого ума был, но промышленность при нем развивалась, войн не было, а сам он жил скромно, за работу с раннего утра садился, дочерям из казны денег не кидал. Вы, скорее, наследуете Николаю Первому. Тот тоже любил парады и не любил революции, отказывался признать технологическое отставание России, а значит, и не пытался его преодолеть – поражение в Крыму было закономерным. И лицемерие. Он, например, с гордостью говорил, что нет у нас смертной казни. Но солдатам назначали двенадцать тысяч ударов – после первой тысячи сквозь строй волокли уже труп. Вы тоже часто говорите, будто и не здесь живете - о судах, в которые можно идти за справедливостью, и о многом другом, не хочу перечислять. Правда, сходство ваше не полное. Однажды Николай Павлович сказал Наследнику, что единственные, мол, Сашка, кто в России не ворует, это мы с тобой. А Вы можете так сказать хоть про одного из тех, кто рядом с Вами? Я уж не спрашиваю, можете ли Вы это сказать про самого себя?
Вы учились на юридическом. Вам там, наверное, говорили про легитимность – право властвовать. Но легитимность – она не в законах, тем более, не в тех, которые можно переписывать, как хочешь. Легитимность в головах. Николай Александрович, последний наш император, накануне отречения юридически был не менее легитимным самодержавным монархом, чем в день коронации. Но уже ничего не мог – только застрелиться или отречься. И он сам был в этом виноват, только он, а вовсе не столь нелюбимый Вами Ленин, который просто, как и следует бандиту и авантюристу, подхватил валявшуюся на дороге власть. Именно Николай своими ошибками, неадекватностью, верой в архаику (совсем как у Вас) привел к катастрофе и себя, и Империю.
Думаю, Вы, Владимир Владимирович, тоже уже потеряли легитимность. Падающие рейтинги лишь симптом. Более важно, что Вам уже не верят, что Ваши слова перестали быть кому-нибудь интересным – никто же не слушает Ваши выступления, а Царя должны слушать, ловить его слова. Более важно, что Вы, как и Николай, не в диалоге с Россией, не понимаете, чего она ждет? Лишь последний пример – выступая в начале эпидемии перед напуганной и растерянной страной, Вы успокоили народ тем, что парад, ненужный никому, кроме Вас, все-таки состоится!
Это все, конечно, не означает, что Вы прямо в ближайшие дни потеряете власть. Разные возможны сценарии. Хочется, чтобы реализовались те из них, при которых будет меньше крови.

А за будущее страны не волнуйтесь. Изменить прошлое, как это пытается сделать ваша команда, невозможно. Но и отменить его нельзя. У России великая история – не придуманная Вашими мединскими, а настоящая. У России великая культура. У нас были Королев, Гагарин, Менделеев, Мечников. И Рогозин с Ковальчуком их не отменяют. Ваше правление нанесло стране огромный ущерб, но, думаю, не уничтожило потенциал нашего народа. Россия восстановится.

Прощайте, государь.

Чтобы остановить Путина западный мир должен пересмотреть Будапештский меморандум 1994 года

Я переговорщик. У меня почти 30-летняя карьера в разрешении конфликтов. Суть работы, насколько я понимаю, заключается в укреплении доверия. Даже самые горькие, горячие и затяжные конфликты могут быть разрешены после установления доверия. Обратное тоже верно. Даже относительно незначительные разногласия могут помешать разрешению конфликта, если между сторонами нет доверия.
Когда в прошлом году президент Украины Владимир Зеленский оказал мне большую честь представлять нашу страну в Трехсторонней контактной группе Минского процесса, я видел свою главную цель в том, чтобы найти точки соприкосновения, которые помогут нам достичь необходимого уровня доверия, необходимого для возобновления сотрудничества. мирный процесс. Именно так я вижу свою роль заместителя премьер-министра Украины по реинтеграции временно оккупированных территорий.
Доверие зависит от определения общих интересов, но как нам найти совокупность интересов, разделяемых Украиной, Западом и Россией? Для нашей страны любое общее чувство доверия должно быть трудно завоевано. Украина получила слишком много ран, потому что была слишком доверчивой.
Самые глубокие и болезненные раны были нанесены в 2014 году. На начальных этапах нападения русских наши солдаты, которые впоследствии столь героически и заслуженно сражались и получили прозвище «киборги», были жертвами политического паралича и даже не могли отстреливаться враг.
Всего несколькими днями ранее они верили, что этот враг - их брат. Враг поклялся нам в дружбе, подписал соответствующие договоры и постоянно подчеркивал все, что у нас было общего. Затем они повернулись и напали на нас, сначала оккупировав Крым, а затем утопив Донбасс в крови. Мы не могли обернуть голову вокруг таких немыслимых событий.
Затем последовал Иловайск в августе 2014 года. Российские регулярные силы, вторгшись в Украину, пообещали нашим окруженным солдатам гуманитарный коридор для вывода. Вместо этого они предательски открывают огонь по беззащитным отступающим колоннам. Сотни умерли. Это военное преступление останется позорным пятном на форме каждого военнослужащего российской армии.
Еще одна более старая, но связанная рана продолжает омрачать современную украинскую историю. Я имею в виду события, которые произошли в Будапеште около 25 лет назад. Бывший президент Украины Леонид Кучма, который был непосредственным участником, описал их мне.
Доверившись гарантиям, предложенным США, Великобританией и Россией, Украина подписала Будапештский меморандум 5 декабря 1994 года. Таким образом, Украина добровольно отказалась от своего ядерного арсенала, третьего по величине в мире в то время.
В день подписания соглашения опытный французский лидер Франсуа Миттеран сказал Кучме: «Молодой человек, вас обманут, так или иначе». Украинский президент едва мог поверить своим ушам. Если он не мог доверять подписи лидеров США и Великобритании наряду с подписями своего друга Бориса Ельцина, то чему он мог доверять? К сожалению, история подтвердила Миттерана правильно.
Оккупация Крыма, сражения за Иловайск и Донецкий аэропорт, захват Дебальцево после подписания вторых Минских соглашений, российский обстрел украинских гражданских лиц в Мариуполе и Краматорске - все это можно проследить до предательства Будапешта.
С 2014 года украинцы прошли большой путь и согласились с тем фактом, что мы должны полагаться прежде всего на свои собственные ресурсы. Украинская армия сейчас одна из сильнейших в Центральной и Восточной Европе. Его боевой опыт и опыт потерь сделали его бесконечно сильнее. Сегодня у нас более 350 000 ветеранов боевых действий, готовых встать и защитить нашу страну.
Психологически мы также прошли стадию, к которой западный мир еще не подошел. Эта нехватка психологической готовности еще больше затрудняет понимание людьми угрозы в Риме, Брюсселе или Вене. Тем не менее, они должны будут сделать это в конце концов.
Помимо активной войны, которую Россия ведет на Украине, теперь весь западный мир оказывается в смешанном конфликте против Кремля. Широко распространенные кампании дезинформации в Европе и США, кибератаки, поддержка радикальных политических движений, убийства повсюду от Солсбери до Берлина, попытка вооруженного переворота в Черногории и военные интервенции в Сирии и Ливии - все это аспекты гибридной войны Кремля, которая распространяется непосредственно из-за неспособности России остановить агрессию на Украине. Эти обостряющиеся действия ставят насущный вопрос о том, способен ли цивилизованный мир противостоять агрессору, а не просто успокоить его.
Пока ясно, что попытки умиротворить Москву, исключив оккупацию Крыма из международной повестки дня, послужили лишь стимулом для России. Вместо того чтобы смягчать свою агрессивную позицию, Россия быстро превращает Крым во внушительную военную крепость, призванную укрепить ее способность доминировать над Средиземноморьем, Балканами и Ближним Востоком. Это происходит в обстановке полной безнаказанности, на глазах международного сообщества и на фоне вопиющих нарушений прав человека в самом оккупированном Россией Крыму.
В некотором смысле, история теперь прошла полный круг. Согласившись отказаться от своего ядерного арсенала в 1994 году, Украина сэкономила западному миру триллионы долларов на оборонные расходы в течение следующих двух десятилетий. Неспособность соответствовать духу Будапештского меморандума и защитить Крым от оккупации в 2014 году в настоящее время заставляет Запад резко увеличить расходы на оборону.
Человек, контролирующий сегодняшнюю глобальную гибридную войну, - президент России Владимир Путин, и он, очевидно, остаётся безучастным. Например, в прошлом году Кремль начал широкомасштабное распространение российских паспортов во временно оккупированных регионах восточной Украины. Эта политика направлена на создание постоянной российской опоры, которая подорвет безопасную реинтеграцию этих регионов в Украину. Вместо того, чтобы искать мир, Кремль предпочел бы создать долгосрочную серую зону на востоке Украины, которая поможет России дестабилизировать всю Европу.
Россия явно рассматривает нынешнюю ситуацию в сфере международной безопасности как возможность проверить границы цивилизованного мира. Приняв так называемую «тактику салями», так чудесно описанную в культовом британском ситкоме «Да, премьер-министр», Кремль будет создавать все новые и новые вызовы для Запада. Если эти агрессивные действия не встретят адекватного ответа, Россия будет продолжать расширять границы. Есть большая вероятность, что следующим испытанием такого рода будет попытка дискредитировать альянс НАТО, нацелившись на страны Балтии. Сможет ли НАТО достичь консенсуса, необходимого для быстрого вооруженного реагирования?
Чтобы изменить эту ситуацию, мы должны найти способы превратить небольшие искры доверия в подлинный мирный процесс, основанный на общих интересах, который окажется способным остановить войну, вернуть на Украину и народ, и территории, и помочь России потерять свой статус. как мировой изгой. Украина готова начать этот путь, но любой прогресс также будет зависеть от конкретных шагов со стороны тех, кто прежде служил гарантами безопасности Украины, прежде чем стать источником недоверия.
Возвращение к рамкам Будапештского меморандума было бы шагом в правильном направлении. Одна попытка сделать это уже была сделана. Еще 1 марта 2014 года представитель Соединенного Королевства в Совете Безопасности Организации Объединенных Наций предложил начать срочные консультации в формате Будапешта. В то время эта инициатива не пошла дальше. Теперь мы должны рассмотреть вопрос о возвращении в формат Будапешта. Первоначально консультации должны проходить без участия России, поскольку Москва отказалась от своего статуса гаранта в пользу того, чтобы стать оккупационной силой. Однако формат Будапешта впоследствии предоставит возможности для нового взаимодействия с Кремлем.
Этот шаг потребует значительного мужества и готовности взять на себя ответственность за будущее. Этот момент несколько напоминает тот день в сентябре 1946 года, когда Уинстон Черчилль выступил с резкой речью в Цюрихском университете, который проложил путь к рождению Европейского Союза. Речь Черчилля прозвучала в тот момент, когда бывшие враги истерзанного войной континента не могли себе представить, что когда-либо будут работать вместе. Нюрнбергский процесс еще не вынес приговоров. Тем не менее, это должно было доказать первый шаг к европейскому единству.
Украина видит по крайней мере два направления, которые обещают значительный прогресс в рамках Будапешта. Это включает качественно новый уровень военно-технической поддержки Украины, а также помощь в привлечении государства-агрессора к ответственности.
В конце концов, возвращение в формат Будапешта также может оказаться выгодным для самой России. Что может быть лучше для Кремля, чтобы восстановить доверие международного сообщества, чем устранить первопричину сегодняшней глобальной конфронтации и восстановить нарушенные обещания Будапешта?
Мы не намерены отказываться от минского формата, поскольку это помогает нам, по крайней мере, освободить наших граждан от российских тюрем. Тем не менее мы также должны искать дополнительные возможности для восстановления доверия и укрепления международной безопасности. В этом стремлении к устойчивому миру с путинской Россией все дороги ведут в Будапешт.

Молчание оккупированных

Все разговоры о настроениях оккупированных территорий упираются в одну проблему. У нас нет оттуда внятной социологии.
Более того – ее и не будет. Проблема даже не в том, что украинские социологи не могут проводить там замеры. И не в том, что российская социология недостоверна. Проблема в том, что идея проводить исследования на оккупированных территориях заведомо обречена. В ситуации, когда искренность наказуема – часть респондентов будет молчать или недоговаривать.
Собственно, об этом же стоит помнить и в те моменты, когда мы пытаемся судить о настроениях оккупированных территорий по социальным сетям.
Собирательный образ комментатора из Крыма и Донбасса довольно прост. Любит Россию, презирает Украину, ждет российских флагов на Крещатике. Вдобавок он сулит крах Евросоюзу, радуется американским погромам и огорчается успехам Илона Маска. Спорит агрессивно и склонен выступать от лица целого региона.
И было бы ошибкой пойти у него на поводу.
Степень радикальности поведения человека в социальных сетях определяется одним простым фактором. Какая судьба его ждет, если в его регион вернутся украинские флаги? А все потому, что те, кому выпало жить на оккупированных территориях, сегодня делятся на две группы. Одни успели сжечь мосты с Украиной. Другие – нет.
Одни успели повоевать против украинской армии. Послужить в оккупационных администрациях. Отметились мародерством на Донбассе или строят карьеру в крымских органах власти. Другие – живут пространством частной жизни. Не соприкасаются с административными вертикалями. Сохраняют возможность пересекать линию разграничения.
Первые прекрасно понимают, что в случае возвращения Украины им придется покинуть регион. Над ними маячит угроза уголовного преследования и судебных исков. Победа Украины будет означать для этих людей персональное поражение. И потому они не стесняются в выражениях, когда добираются до соцсетей. Бравируют непримиримостью и стараются звучать как можно радикальнее. Российская оккупация – это единственный их шанс на собственное будущее.
Со второй группой все иначе. Они не переступали украинских законов. Не нарушали присягу – военную или чиновничью. Причем, они вовсе не обязательно должны быть ярыми патриотами Украины. Куда важнее то, что в их способе жизни официальный Киев не найдет состав преступления.
И ровно по этой причине они куда менее активны в социальных сетях. Потому что смена флагов на полуострове или Донбассе не будет сопровождаться для них необходимостью бегства в Россию. Кто-то из них ждет возвращения Украины. Кто-то – просто сосредоточен на бытовом выживании. Но их голоса не слышны именно потому, что они не хотят, чтобы их слышали. Они «ушли под радары» и все, что у них остается – это анонимные аккаунты и разговоры на кухнях.
А потому вслух от лица оккупированных регионов говорят лишь те, кто успел сжечь все мосты. Им некуда отступать – и теперь они яростно поддерживают Кремль. У них не осталось альтернатив – и теперь они грозят Украине расправой. Было бы ошибкой считать их всех поголовно «ботами». Эти люди всего лишь защищают ту реальность, в рамках которой им нашлось место. Если реальность изменится – места им уже может и не найтись.
Монополия на публичность досталась им случайно. Просто потому, что все остальные вынуждены молчать. Проукраинские голоса на оккупированных территориях преследуются – а потому пророссийские звучат безальтернативным хором. Но было бы ошибкой считать их – выразителями общего мнения.
В этом и особенность ситуации. Мы не знаем настроений Крыма и Донбасса. Нам не удастся опереться в этом вопросе на социологию. У нас не выйдет промониторить соцсети. Мы можем лишь строить прогнозы и делать предположения, но не более. Именно поэтому меня смешат любые разговоры о «закрытой социологии» и «электоральных настроениях».
В слове «оккупация» есть много всего. Но чему там точно нет места – так это искренности.

Павел Казарин, крымский журналист

Якщо Україна припинить війну, то України більше не буде. Якщо Путін припинить війну, то більше не буде війни.


Фрагмент виступу у межах телемарафону «Мир і війна», організованого Українським ПЕН та Національним університетом «Києво-Могилянська Академія»

Після війни, завдяки керівництву США, ми взяли на себе зобов’язання, що ці жахи більше ніколи не повторяться й ніколи не залишаться непокараними. Відповідно, ми змогли побороти сили тиранії й фашизму, але при цьому ми їх не цілком стерли з лиця землі.
Міжнародна система була побудована для того, аби діяти як сила стримування, щоб попередити автократів або диктаторів, щоб вони не виступили знову. Але нещодавно ми забули попередження, що дала нам історія. Американське політичне та ідеологічне лідерство наразі відсутнє. Керівництво Росії намагається переписати або навіть фальсифікувати історію Радянського Союзу і війни. Зокрема, того Пакту, що було укладено у 1939 році з нацистами. Демократія, на жаль, зараз занепадає, а автократи все розширюють свою владу. Україна дуже добре знає, як це бути на передовій війни. У Другій світовій війні фронт проходив через Харків чотири рази. А сьогодні Україна знову знаходиться на передовій, цього разу це війна між демократією та автократією.
Мої думки з тими сміливими солдатами, які зараз на Донбасі, а також з Небесною Сотнею, яка поклала власні життя за краще майбутнє. Я хотів би поділитися своїми думками про те, як принести мир на схід України, але не говорячи зараз про деталі. Є одна велика думка — аби Путін припинив війну. Якщо Україна припинить війну, то України більше не буде. Якщо Путін припинить війну, то більше не буде війни. І справді це так і є. Так просто. Будь-хто, хто любить свободу, повинен підтримувати Україну. Тому що підтримка для України — це підтримка нашої власної свободи, і наша робота — змінити розрахунки Путіна за допомогою єдиної мови, яку він розуміє.
Це мова сили. Якщо ми будемо надавати Путіну якесь послаблення, то це тільки заохочуватиме його та інших автократів пригнічувати та здійснювати агресію. Я думаю, що ми маємо твердо стояти на своєму. Санкції проти Росії потрібно продовжувати стільки, скільки Росія дестабілізуватиме ситуацію на сході України.
Нам потрібно стояти всім разом, я маю на увазі Європу та США. Врешті-решт, я також думаю, що ми можемо вивчити важливий урок Другої світової війни, що стосується Криму. Дуже часто у мене питають «А Крим вже втрачено назавжди? Росія незаконно анексувала Крим до складу Російської Федерації, чи буде це постійним статусом цієї території?» Але, я думаю, що слід подивитися на те, що відбулося з Естонією, Латвією, Литвою під час Другої світової війни. Ці три країни також були нелегально анексовані та приєднані до складу Радянського Союзу.
Протягом 40 років з цим нічого не можна було зробити, але потім ситуація раптом змінилася і сьогодні три країни, три Балтійські держави, не тільки вже є вільними та незалежними, але також приєдналися і до Європейського Союзу та до НАТО. Тобто це чіткий приклад того, що якщо підтримувати стратегічне терпіння, то ситуація одного дня може дозволити Криму отримати новий статус. Ось такий чіткий меседж, на основі уроків, що ми винесли з Другої світової війни, я хочу передати всім. Треба триматися твердо, не здаватися автократам та агресорам. І потім одного дня ситуація може змінитися, і ми отримаємо якісь нові можливості для свободи, в тому числі у Криму.
Немає сумнівів, що коронавірус змінить наш світ. Тому що його уже самого по собі порівнюють із війною, а війни завжди приносять з собою великі політичні та інші зміни. І питання для нас такі: чи ми дозволимо йому прискорювати падіння свободи і демократії, чи ми зможемо вирішити, що світ після коронавірусу призведе до оновлення наших вільних суспільств? Я вважаю, що останнє, тому що через 75 років після того, як ми отримали велику перемогу проти тиранії, боротьба за свободу насправді тільки почалася.

План Зеленского по возврату в Россию

- Украинскую власть заподозрили в последовательном выполнении плана по сближению с Россией
- Этот план состоит из 12 пунктов
- Речь идет об экономических уступках, уступках в войне на Донбассе, устранении с политического поля сторонников Майдана, а также о лояльности к русскому языку
1 июня 2020 года известный блогер Карл Волох сообщил о существовании тайного плана так называемого урегулирования ситуации на Донбассе между российскими и украинскими властями. По его словам, об этом стало известно от одного из представителей западной разведки.
Вместе с тем информация о существовании плана в течение нескольких месяцев просачивалась из источников, приближенных к высшему политическому руководству Украины.
Конструкция власти, сформированная из случайных людей, – плохой кувшин для хранения тайн.
Особенно, когда часть договоренностей бурно воплощается, становясь реальностью жизни 40-миллионной страны. О них говорят в новостях телеканалов и пишут в печатных медиа как об осознанной политике украинской власти, но без отягчающих деталей о силе, которая приводит в действие колесики сложных механизмов.
Не связанные между собой собеседники с властных печерских холмов подтверждают факт существования договоренностей, как и то, что они содержат 12 пунктов.
План существовал в ограниченной форме уже в прошлом году, однако получил второе дыхание в марте 2020 года во время встречи руководителя Офиса президента Украины Андрея Ермака и заместителя главы администрации президента России Дмитрия Козака, который занимается в Кремле "украинским направлением". Якобы именно тогда были согласованы дополнительные пункты, выполнение которых должно было усилить "взаимное доверие" и "перспективы разрешения конфликта на востоке Украины".
После этой встречи украинская власть ограничилась сухим сообщением, что стороны договорились о шагах по обмену заложниками, разведению сил и введению Консультативного совета.
Но уже через несколько дней после этого журналисты узнали и обнародовали некоторые тайные пункты договоренностей, в частности, о согласии украинской власти легализовать представителей ОРДЛО в качестве субъектов Консультативного совета, а Россию в статусе гаранта-наблюдателя мирного урегулирования на уровне с Германией и Францией.
На сегодня, ссылаясь на информацию из источников, с большой долей вероятности можно утверждать, что с мартовскими дополнениями "12 пунктов для Украины" выглядят так:
1. Восстановление водоснабжения в оккупированный Крым материковой Украины
По данным источников, этот пункт был в старой версии договоренностей и остается в заново согласованной.
Два месяца назад глава фракции "Слуга народа" вдруг заявил, что пошел бы на восстановление подачи воды в аннексированный Крым в обмен на отвод войск на Донбассе. Кроме того, сразу после назначения премьер-министр Денис Шмыгаль также заявил, что воду в оккупированный Крым надо подавать, потому что там живут украинцы, а Крым – это Украина.
После реакции общества они вынуждены были оправдываться за свои слова. Впрочем, для России обеспечение водой Крыма после засушливого сезона остается вопросом номер один.
Поэтому заявления премьер-министра и руководителя фракции СН выглядят как тестирование общественного мнения из расчета, чтобы рано или поздно приучить украинцев к этой идеи как к необходимости.
Очевидно, российская переговорная сторона будет требовать от украинской власти выполнения этого пункта все настойчивее и в кратчайшие сроки.
2. Обмен заложниками
Один из пунктов договоренностей, наименее уязвимый для критики. Возвращение пленных – положительное событие, которое никто не решается подвергать сомнению.
Для России пленные – безупречная универсальная валюта, за которую можно покупать прощенную реакцию в стране, на территории которой РФ ведет войну. Это демонстрация доброй воли и одновременно выгодный гешефт.
Россия получает собственных агентов, которые занимались диверсионной деятельностью против Украины, но отдает гражданских лиц с Донбасса и Крыма.
В результате одного из обменов Москва получила печально известного Цемаха, который мог стать главным свидетелем причастности РФ к сбиванию малайзийского МН-17. Также Россия получила убийцу полковника СБУ Хараберюша Юлию Прасолову и бывших "беркутов", которые расстреливали Майдан в 2014-м.
Таким образом, Россия "заметает следы" в международном процессе по сбитому самолету и агрессии против Украины, а также ослабляет правовые аргументы против себя.
Украинская власть взамен получает чувственные репортажи о пленных, которых в аэропортах встречает президент со свитой.
Конструкторы человеческих эмоций из ФСБ играют человеческими судьбами украинцев, подкупая украинскую власть и получая очень практичную выгоду.
3. Влияние Украины на выборы в США
В бильярде такой эффект называется "штаны", когда игрок одним ударом загоняет два шара в соседние лузы.
Очевидно, расчет российской стороны состоял в том, чтобы подтолкнув Украину в американские выборы, с одной стороны, привнести хаос в американскую избирательную кампанию, сыграть против одного из кандидатов, с другой – настроить США против Украины как источника проблем внутренней американской политики.
Лишившись двухпартийной поддержки стратегического партнера, Украина рискует остаться один на один в противостоянии с Россией.
Судя по всему, для Банковой в качестве мотиватора россияне нарисовали возможность создать правовые основания для уголовного преследования пятого президента Петра Порошенко, сыграв на уязвимости Зеленского относительно своего предшественника.
Интересно, что записи разговоров Порошенко и Байдена были обнародованы депутатом Деркачем, о связи которого с Россией не писал только ленивый.
4. Отзыв судебных исков против РФ
Украина отказалась от судебных исков против "Газпрома" при урегулировании выплаты Россией около 3 млрд долларов по решению Стокгольмского арбитража.
Украина пошла на такой шаг, несмотря на действующее решение арбитража, по которому Россия и так выплатила бы эти средства, иначе существовал риск ареста ее активов по всему миру.
В украинском правительстве также заявили о том, что не будут подавать новых исков против России в других делах.
Тема слишком специальная для непрофессионального обсуждения, однако достаточно очевидна, чтобы понять – России помогли выбраться из угла финансовой ответственности за шантажистскую многолетнюю энергетическую политику против Украины.
В свою очередь Украина вышла из процесса, лишившись перспективы взыскать через арбитраж с России миллиардные суммы для бюджета.
5. Подписание нового контракта на транзит российского газа
Подписание контракта на транзит – пункт прошлогоднего пакета договоренностей. 31 декабря 2019 года Украина и Россия подписали новый контракт на транзит российского газа, который предусматривает значительное падение объема транспортировки газа.
Гарантированные объемы поставок газа для транзита по украинской ГТС: в 2020 году – 65 млрд куб. м и по 40 млрд куб. м – в 2021-2024 годах.
Контракт действует до 2025 года и нужен России для транспортировки газа в Европу до момента, пока не будет введен в эксплуатацию газопровод "Северный поток-2".
6. Дела о моряках на Азове
Тоже пункт прошлогоднего пакета договоренностей. Решение вопроса захвата россиянами украинских кораблей и украинских моряков в акватории Черного моря в максимально выгодном для России варианте.
Как известно, в результате таранной атаки и обстрела в российский плен попали 24 моряка, 6 из которых были ранены. Международный трибунал ООН по морскому праву обязал Россию освободить три судна и всех членов экипажей. Невыполнение этого решения грозило введением новых санкций против России.
Однако украинская власть снова протянула "руку помощи" России. Вместо требования выполнить решение Международного трибунала ООН и поставить Кремль перед угрозой новых санкций, пошла на обмен захваченных украинских моряков на террористов. Собственно, именно тогда и был передан России Владимир Цемах.
7. Формула Штайнмайера, создание Консультативного совета
С самого начала прихода во властные кабинеты Зе-команда с непреодолимым упорством и вдохновением бралась помогать России воплотить свои интересы на оккупированном Донбассе.
1 октября 2019 года в Минске участники Трехсторонней контактной группы подписали "формулу Штайнмайера".
Дипломат Константин Елисеев тогда сказал, что украинская власть "приняла российскую логику воплощения Минских договоренностей без выполнения безопасностного компонента".
По условиям "формулы", Украина соглашалась проводить выборы в ОРДЛО без разоружения боевиков, отвода российских войск и контроля над границей.
Это фактически означало потерю Донбасса для Украины. Однако реализации этого плана помешали массовые акции протеста.
Следующий план – создание Консультативного совета. Реализации этого пункта помешала утечка информации, в результате чего украинской власти пришлось оправдываться и притормозить процесс легализации боевиков из ОРДЛО и попыток позволить России представить себя в качестве миротворца в глазах мира.
Фактически, этот пункт договоренностей был остановлен из-за боязни негативной реакции западных стран, в том числе из-за волны возмущения в украинском обществе.
8. Разведение сил
В РФ изучили натальную карту Зе-команды и удачно пользуются. Идя на выборы, Зеленский заявлял, что война прекратится – "достаточно перестать стрелять".
Простой рецепт, лучший для яичницы в головах избирателей. Однако теперь это "блюдо" уже Россия готовит для официального Киева.
Разведение на отдельных участках произошло, но количество погибших украинских солдат не уменьшается, наоборот – становится больше.
Что получила Россия? Элемент деморализации ВСУ, которые не только не освобождают украинскую землю, но и вынуждены отходить с занимаемых позиций. Нет ничего хуже для личного состава Вооруженных сил, чем сидеть в окопе и ждать очередной пули снайпера или мины.
Между тем наблюдатели ОБСЕ фиксируют, что российские военные занимают оставленные позиции на участке разведения сил у Петровского.
9. Языковой вопрос
Вечный вопрос российского шовинистского отношения к Украине, конечно же, в списке договоренностей, – утверждают источники. Украинская сторона обязана расширить круг использования русского языка.
"Фактически, речь идет о ревизии языковой политики, которая проводилась в последние годы и была направлена на защиту украинского языка", – говорит собеседник.
Удивительно, но представители Зе-власти начали говорить о необходимости пересмотреть закон "Об обеспечении функционирования украинского языка как государственного", как сказал спикер парламента Разумков, "с учетом позиций всех граждан Украины".
10. Нейтрализация и наказание "антипутинистов", устранение прозападного представительства во власти, лояльность к пророссийскому нарративу
Еще одно требование – нейтрализация представителей прозападного крыла и уголовные преследования бывшей постмайданной власти.
Москва откровенно недовольна, что в Киеве на Банковой неспособны прижать к стенке бывшего президента Порошенко. Россия требует ареста "Кровавого пастора" Турчинова, – об этом написал блогер Волох.
Также установлен "блок" на любые назначения людей, связанных с Майданом и антироссийским противостоянием.
Блок поставлен на назначение Арсения Яценюка, – с точки зрения российской стороны, это будет означать усиление прозападного курса Украины и создавать препятствия для реализации российской повестки дня.
Под этот пункт договоренностей уже попали даже недавно назначенные лица. В частности, с должности уволен Алексея Рябчин, который в 2013 году организовывал митинги "Донбасс – это Украина".
Руслан Рябошапка выступал против отмены закона об амнистии участников Революции Достоинства, – но сегодня уже не генпрокурор. На его место пришла Ирина Венедиктова, которая как раз настаивает на восстановлении возможностей уголовного преследования майдановцев.
Не обошлось и без Авакова. Якобы Козак передавал Ермаку возмущение Кремля тем, что на должности министра МВД пребывает человек, который в 2014 году отдал команду штурмом освободить Харьковскую ОГА "от русской весны", а также создавал добробаты.
Под снятие Авакова мобилизована часть президентской фракции "Слуга народа".
Среди подписантов оказались депутат Шевченко, который ездил на российское телевидение и оправдывал российскую агрессию. Рассыпанная мозаика, которая при более близком взгляде не выглядит хаотичной.
Рассказывая о договоренностях относительно лояльности к пророссийским силам, собеседник приводит свежий пример – награждение экс-регионала Юрия Вилкула медалью "За содействие Вооруженным силам Украины".
Таким образом, происходит обесценивание и десакрализация наград, которые получили защитники на передовой против российского оккупанта. Также напоминают о возвращении в эфиры телеканалов огромного количества бывших регионалов, которые с удовольствием порочат Революцию Достоинства.
Интересно, что публичная дискредитация Майдана происходит одновременно с уголовным преследованием людей, с именами которых напрямую связан Майдан. Татьяну Черновол, которая едва на погибла от рук бандитов во время Майдана и чей муж пал на войне, защищая от россиян Украину, сегодня пытаются выпроводить за решетку. O tempora! O mores! – воскликнул бы Цицерон.
11. Отмена закона о люстрации
Как известно, закон о люстрации, принятый после Революции Достоинства, запретил занимать государственные должности соратникам Януковича.
В Верховной Раде периодически регистрируют соответствующие инициативы, но самая большая опасность отмены этого закона сегодня находится в Конституционном Суде.
Российский интерес на поверхности: открытие шлюзов для наработанной годами агентуры, которая занимала должности до 2014 года, позволит вернуть кадры вроде Елены Бондаренко или Елены Лукаш. Это шанс на управленческую оккупацию Украины.
12. Восстановление поставки в Украину российской электроэнергии и восстановление авиасообщения с Россией
Возвращение России на энергетический рынок Украины – вопрос не столько экономической выгоды от получения сегмента на нашем рынке, сколько восстановления инструмента политического шантажа. Экспорт электроэнергии – пробная пуля для развертывания энергетической экспансии в Украину.
В Москве помнят золотое время нашей газовой зависимости, когда через краники на газопроводах можно было диктовать свою волю, рисовать мифические долги, организовывать масштабную межгосударственную коррупцию и опустошать государственный бюджет Украины.
Кроме стратегической цели, возвращение России на внутренний рынок электроэнергии Украины – это, по оценкам министра энергетики Богуславец, 5 млрд грн доходов для российской экономики и, соответственно, потерь для украинской.
Еще одно условие российской стороны – возобновлении авиасообщения, прекращенное Украиной с 25 октября 2015 года. Экс-премьер-министр Арсений Яценюк заявлял, что такое решение Кабмина должно уменьшить риск российских провокаций в воздушном пространстве Украины.
В октябре 2019-го на легендарном пресс-марафоне продолжительностью около 14 часов президент Зеленский заявил, что украинские авиакомпании банкротятся, поэтому Украина заинтересована в возобновлении авиасообщения с Россией, но для этого "надо заканчивать войну".
Поскольку окончания войны не видно даже в подзорную трубу, посмотрим, какие аргументы приготовила РФ для Зе-власти, чтобы добиться результата. По крайней мере, абсолютное большинство из 12-ти пунктов уже реализовано или находится на стадии выполнения.
Прямое авиасообщение – возможность России динамично насыщать агентурную сеть в Украине, транспортировать хаос, включая носителей различных инфекций, вроде коронавируса.

В завершение. Нынешняя властная команда своей большой частью пришла в высокие кабинеты из шоу-бизнеса, где есть сцены, микрофоны, большие аудитории. Их не упрекнешь в неготовности говорить с людьми.
Однако высшие должностные лица – президент, его офис, депутаты парламента – буквально цепенеют, когда нужно назвать Россию агрессором. От них не услышишь откровенных оценок действий России как оккупанта и убийцы украинских граждан. Как государства, которое совершает преступление против Украины и против человечности.
Приведенные выше 12 пунктов дают вполне понятное объяснение, почему вдруг возникают заявления представителей действующей власти о необходимости подать воду в Крым, пересмотреть закон о языке, вести прямой диалог с уголовными преступниками из ОРДЛО или отменить закон о люстрации.
Мы думаем, что причина в неопытности, непрофессионализме или откровенной глупости.
А это просто план. Который имеет все признаки сговора.

Країни НАТО узгодили пакет заходів у відповідь на нарощування Росією ядерного арсеналу

НАТО протистоятиме Росії в ядерній сфері, але не копіюватиме її дії. Про це за результатами засідання міністрів оборони країн-членів НАТО, що відбулось 17 червня, повідомив генсек Альянсу Єнс Столтенберґ.
«Міністри оборони країн-членів НАТО узгодили збалансований пакет заходів у відповідь на значний і зростаючий арсенал ядерних ракет Росії, - заявив посадовець у Twitter. - Ми не будемо дзеркально відображати дії Росії і не хочемо допустити нової гонки ядерних озброєнь, але наша оборона і заходи стримування є потужними».
Серед затверджених заходів:
- Протиповітряна та протиракетна оборона
- Боєготовність з використанням звичайної зброї, такої як винищувачі
- Розвідувальна діяльність та навчання
- Заходи з забезпечення безпеки ядерної системи стримування
Про це йдеться в повідомленні прес-служби НАТО.
Столтенберґ закликав Китай приєднатись до системи контролю за ядерною зброєю, а Росію брати активну участь в переговорах нової угоди про контроль над ядерною зброєю.

Коли буде велика війна?

Мене часто питають, а коли ж буде велика війна?
Ну по-перше, для України вона іде щодня. У нас щодня поранені чи загиблі. Ми потерпаємо від мілітарної гуманітарної, економічної, політичної, інформаційної агресії РФ, стратегіэю якої є знищення України.
Що стримувало РФ до цього? Багато факторів:
Неготовність гуманітарної та політичної складової впливу на Донбасі поза Луганськом і Донецьком.
Російські акції 2014-го року в Харькові, Одесі, тощо, провалились і отримали протидію.
У новому парламенті і Кабміні і було мало проросійського елементу.
Почалася люстрація і витискання російської агентури в силових відомствах.
Телеканали контролювалися нейтральною олігархією, що розкладала політичні яйця в різні кошики.
Українську владу отримали люди, які почали жорстке відокремлення України від усіх можливих зв'язків з РФ, де це було можливо, спрямувавши країну до ЄС та НАТО.
Було сформовано міжнародну коаліцію, яка ввела жорсткі санкції проти РФ, що в стратегічній перспективі мають виснажувати Росію та зменшувати її воєнні спроможності.
Відповіддю на агресію РФ стала народна хвиля волонтерського та добровольчого руху. Українці ринулися до лав ЗСУ, батальонів МВС, інших добровольчих підрозділів під контролем СБУ.
Ще одним із факторів стримання агресії РФ стала наявність на території України ГТС та атомних електростанцій. Нищення ГТС призвело б до невиконання контрактів РФ з ЄС, а будь-яка катастрофа на АС у випадку мілітарної агресії призвело б не тільки до екологічних наслідків, але й до шалених санкцій та криків з боку Заходу.
Ми бачимо, що перед РФ стоять складні системні завдання, щодо України.
Яким чином вона їх вирішує?
Керівництво РФ зрозуміло, що виключно гібридними методами взяти Україну не вийде і розпочало велике будівництво військової інфраструктури вздовж кордонів України та у Криму, перекидання туди під виглядом навчань ЗС РФ.
Наразі на кордоні з Україною сформовано три армії. Рф повернулася, після реформи Сердюкова, до практики великих з'єднань. Формуються нові дивізії, полки тощо, розконсервовують техніку, поміняли законодавство для масової мобілізації.
Політично, РФ сприяла приходу до влади в Україні невігласів та аферистів, що є стандартною практикою КДБ. На політичну арену України почала масово виходити проросійська агентура, що чекала свого часу.
Почалося масове створення проросійських каналів, скупка українських. Зараз така ж операція буду пророблена на місцевому рівні. Вводяться проросійські спікери. Створються нові проросійські партії, які часто видають себе за українські, просто вони за дружбу з РФ та російську мову, тощо.
Через політичне лобі були закодовано усі українські канали в супутнику, при цьому канали РФ залишились.
Почалася дискредитації волонтерів та добровольців, відкрито кримінальні провадження проти опозиційних проукраїнських політиків.
Як і перед початком війни, розпочалося скорочення Збройних Сил України під приводом оптимізації.
На зовнішній арені потроху почалося послаблення проукраїнської риторики, все менше українські представники згадують Крим, про щоденні втрати з загиблими та пораненими на Донбасі мова не йде взагалі. І це успіх саме російської дипломатії, як в середині України, так і зовні.
Є спроба зупинити блоки українських атомних електростанцій, під різними приводами, паралельно лобіюється закупка російської електроенергії.
Північний Потік-2, альтернатива українській ГТС, побудований на 90%, і сьогодні РФ заявила, що знайшла можливість його добудувати, попри санкції США.
Рф майже досягла усіх проміжних цілей в Україні і єдиний фактор, який стоїть їй на заваді - українське громадянське суспільство.
Те саме суспільство, яке йшло в добровольчі батальони, волонтерило тощо.
Але і проти нього ведеться робота.
І пропаганда та події останнього року спонукали моїх найближчих знайомих, що воювали всі 6 років, звільнитися з ЗСУ та навіть шукати шляхів еміграції, або звинувачувати минулу владу в антиукраїнських діях і голосувати вже дійсно за владу, що їм була запропонована проросійським медіа-лобі.
Ми дійсно стоїмо на грані національної катастрофи, з якої Україна вийде, але імовірно ціною ще більших жертв та втрати територій.
Ми будемо в НАТО та ЄС, але яким складом – залежатиме від людей кожної області, міста, селища. Де люди вийдуть на захист української державності, бажано з мисливцями, там і буде Україна, Європейська.
Де зможуть перемогти проросійські сили, ті регіони підуть під РФ.
А після розвалу РФ повернуться в Україну.

За будь-яких умов наша фактична та демографічна географія помінялися і ми вже ніколи не будемо, як колись.

З позитиву – те, що у найближчі 100 років ми зможемо говорити про повернення Кубані.

Треба почати боротьбу проти п'ятої колони. Інакше житимемо в стані постійної провокації

Подвійне громадянство може створити в Україні категорію людей, які не виконуватимуть законів, не платитимуть податків, не вивчатимуть державної мови, – каже дипломат Володимир ОГРИЗКО

Верховна Рада планувала розглянути законопроєкт №2590 про внесення змін до деяких законів щодо громадянства. Його подав як невідкладний президент Володимир Зеленський. Чи потрібне Україні подвійне громадянство?
– Це питання не можна піднімати, доки Україна не стане членом Європейського Союзу й Північноатлантичного альянсу. З урахування російської агресії та спроб РФ зруйнувати українську державність ідеї про подвійне громадянство неприйнятні й безглузді. Добре, що під тиском парламентської опозиції, громадянського середовища документ відізвали. Сподіваюся, до нього не повернуться.
Які недоліки президентського законо­проєкту?
– Головний мінус – несвоєчасність. Маємо вирішити багато інших проблем. Очевидно, Зеленський не може реально оцінити ситуацію в державі й розставити пріоритети.
Адепти президентського законопроєкту говорять, що подвійного громадянства з Росією не буде. Мовляв, ідеться тільки про європейські країни. Та, якщо його ухвалять, почнуть говорити про дискримінацію. Чому це українські угорці чи українські поляки мають право отримати паспорт іншої країни, а українські росіяни його позбавлені? Цю ініціативу треба тихо поховати в нетрях парламенту. Забути, доки не убезпечимо себе від ризиків.
Що в сучасному глобалізованому світі дає громадянство? Чи не застарів цей інститут?
– Політ ліберальної думки інколи може заходити за межі здорового глузду. Для України, держави, що шість років воює за свою незалежність, громадянство важить багато. Нехай ті, хто думає інакше, поїдуть на Донбас і побачать цю війну за ідентичність. Її складовою є і питання громадянства.
55 відсотків країн світу не мали обмежень щодо набуття громадянства підданими інших держав. У 19 відсотків – встановлено певні обмеження, а 26 процентів держав вимагають автоматичної відмови від інших громадянств. На досвід яких країн можемо рівнятися?
– Стосунки Угорщини та Румунії розвиваються за подібним до нашого сценарієм. Через тиск Будапешта угорська меншина в Румунії фактично забажала автономії з правом ледь не державності. Вимагають власної конституції, прапора, офіційної мови. Влада Румунії так само роздумувала над такою перспективою, але в кінцевому підсумку її поховала. Румунська верхівка зрозуміла загрозу для територіальної цілісності навіть в умовах ЄС. Бо спочатку – автономія, потім могло постати питання й про приєднання до Угорщини. Подвійне громадянство й усе, що йде за ним, – складна й часом небезпечна річ. Особливо в наших умовах.
Навіть якщо фактор війни з Росією зникне, подвійне громадянство буде супереч­ливою ідеєю. Наприклад, людина має паспорт України та іншої держави. Її викликають у військкомат для прохо­дження служби. Може відмовитися, посилаючись на те, що є громадянином іншої країни. Так ризикуємо створити в Україні категорію людей, які не виконуватимуть наших законів. Можуть не платити податків, не вивчати державної мови.
Жителі західних регіонів часто мають друге громадянство – Угорщини, Румунії. Як має реагувати офіційний Київ?
– Влада має відстежувати, хто отримує паспорт іншої країни, і позбавляти нашого.
Росія в січні заявила, що видала на Донбасі 200 тисяч російських паспортів. Для чого Москва це робить?
– Якщо наш співвітчизник отримав із власної волі російський паспорт, має бути позбавлений українського. Нам не потрібні такі громадяни. Це офіційно оформлена п'ята колона.
Для Путіна Україна – помилка історії, яку він хоче виправити. Розвал України зсередини – один із засобів Кремля. Нашим громадянам роздають російські паспорти, щоб вони перестали бути українцями. Це продовження лінії на послаб­лення й знищення України. Не вдалося військовим шляхом – обрали гібридний.
Як за шість років змінилася тактика Російської Федерації?
– Мета – одна, а способи реалізації різні. Ідея Новоросії накрилася, як кажуть, мідним тазом. Кремль тепер намагається впарити Україні окупований Донбас на своїх умовах, щоб ця ракова пухлина не давала нам рухатись у бік ЄС і НАТО.
Ще один інструмент – ідеологічна диверсія, активізація п'ятої колони, паспортна агресія. Щоразу, коли цілі на знищення України не досягнуто, на порядок денний витягують новий інструмент. Путін і його режим – вороги української державності. Їхня мета – знищити нас як націю. На цьому тлі розмови про подвійне громадянство видаються ще дивнішими. Це недосвідченість влади або свідоме підігравання ворогу.
Наша влада розуміє це?
– Ні. Зеленський продовжує сподіватися, що йому якимось дивом вдасться переконати Путіна. Це дитяча наївність. Не розуміє ні історії україно-російських відносин, ні сьогодення, ні установок РФ. Це може дорого коштувати Україні. Замість умиротворення агресора маємо мобілізовувати західних партнерів, збільшувати тиск на Москву.
Можемо використати, наприклад, останні тенденції на світовому енергетичному ринку. Ціни на нафту дуже впали. Зовсім не райдужним видається проєкт "Північний потік-2" (газопровід із Росії до Європи в обхід України. – Країна). Те ж саме і з "Південним потоком" (газопровід із Росії до південної Європи в обхід України. – Країна). Думати треба, зокрема, як це використати в наших інтересах, а не вкотре скликати неефективні засідання в Мінську чи Нормандії.
Зеленський на пресконференції заявив, що представники тимчасово окупованих районів Донецької та Луганської областей зможуть потрапити в консультативну раду на мінському переговорному майданчику, якщо будуть громадянами України без російських паспортів. Виходить, влада не відмовилася від створення цього органу?
– Ця рада легалізує терористів і виводить Росію за дужки конфлікту. Наша влада не розуміє природи тих, із ким має намір вести діалог. Переговорна група в Мінську влаштована Росією лише для того, щоб повторити на Донбасі придністровський сценарій. Там 30 років працюють різноманітні комісії – будують мости, ремонтують дороги. Але принципового вирішення наслідків російської агресії в Молдові немає.
З нашого боку це видається грою у піддавки або проявом безсилості, некомпетентності та браку стратегічного мислення.
На дипломатичному фронті поступаємось агресору?
– Ми не є активним гравцем, не пропонуємо ідей. Відповідаємо на те, що нам нав'язують із Москви, Берліна, Парижа, Вашингтона. Треба думати, як стати ініціативними. Разом із західними партнерами нарешті розробити дієву стратегію спільних дій щодо країни-­агресора. Шість років безрезультатно ходимо по колу. Який сенс продовжувати?
По Криму за останній рік не було жодних новин. Це не можна назвати активною зовнішньополітичною стратегією щодо повернення півострова. Наша влада не знає, як підступити до цього питання.
За яких умов Україна зможе повернути окуповані Росією території?
– Потрібні три речі. Перша – наша ініціатива, розробка стратегій. Друга – під ці плани залучити підтримку міжнародних партнерів. Третя – стимулювати все, що може привести до політичних змін у Росії. Залишки демократичного суспільства у РФ повинні долучитися до розхитування путінського режиму. Якщо ці три фактори зійдуться в часі, матимемо шанс на успіх. Хоч і двох перших може бути достатньо.
Яке майбутнє чекає на Росію з урахуванням кризи, пандемії, подешевшання нафти?
– Обвал цін на природні ресурси, що є одним із головних джерел російського бюджету, може негативно вплинути на економіку РФ. Та й без цього вже кілька років поспіль у глибокій стагнації. Зараз додадуться ще й наслідки пандемії.
Соціальна криза в Росії з кожним роком поглиблюється. Прірва між народом і владною верхівкою збільшується. Національна проблема теж загострюється. Доходить до того, що деякі представники народів, чиї мови зникають через політику центру, проводять акти самоспалення. Все це накопичується й може вибухнути. Я вже не кажу про фактичну міжнародну ізоляцію – Росія впевнено перетворюється на країну-парію (із санскриту "пропащий, занепалий", означає – одіозна особистість, покидьок. – Країна).
Знову ж таки – маємо це максимально використати. Інтерес України в тому, щоб сприяти якнайшвидшому зникненню путінського режиму. Він має стати історією. Виграють від цього перш за все народи Росії. Проте на Заході, на жаль, не підтримують цієї ідеї. Європа й США не хочуть кардинальних змін на політичному ландшафті РФ. Бояться неконтро­льованого розпаду останньої імперії. Цим пояснюється двоїстість західної політики. З одного боку, засуджують Росію за злочини. З другого – намагаються навчити її демократії. Але це мавпяча робота. Росія в її теперішньому вигляді має стійкий імунітет до будь-якої демократії.
Зважаючи на глибинні внутрішні розлами, Росія не має перспективи як цілісна країна. Вона розвалиться. Важливе питання, чи будемо Захід і ми готові до цього. Вже зараз варто виробляти спільні сценарії дій на цей випадок. Щоб мінімізувати або навіть уникнути негативних наслідків такого розпаду. Це все одно станеться. Питання лише – як швидко.
На окупованих територіях українці живуть під впливом російської пропаганди. Якою має бути політика їхньої реінтеграції?
– Розмов про місцеві вибори на окупованих територіях не може бути. Щоб повернути туди Україну в усіх проявах – правовому, безпековому, військовому, гуманітарному, громадянському – мають минути роки. Після перемоги над нацизмом пройшло п'ять років до того, як у Німеччині провели перші вибори. За цією логікою реінтеграція має тривати стільки ж, скільки територія перебувала під окупацією. Варто утворювати спеціалізовані органи на тих територіях. Поступово рік за роком вони зможуть зробити Донбас знову українським.
Позафракційний народний депутат Андрій Деркач, колишній член Партії регіонів, оприлюднив аудіозапис, на якому людина з голосом президента Петра Порошенка звітує людині з голосом віцепрезидента США Джо Байдена про звільнення генпрокурора Віктора Шокіна та розповідає про реформи, на проведенні яких наполягають США. Генпрокурорка Ірина Венедіктова зареєструвала кримінальне провадження з цього приводу. Для чого Україна знову втрутилася в американську виборчу кампанію, вже маючи негативний досвід із процедурою імпічменту Трампа?
– У Москві зрозуміли, що теперішнє українське керівництво недосвідчене й можна знову спробувати зіпсувати відносини Києва та Вашингтона. Через свою п'яту колону, що буйним цвітом представлена навіть у парламенті, ініціювала чергову провокацію. Сумно, що Зеленський на це ведеться. Ставить під загрозу і свою владу, й Україну. Ризикуємо остаточно зіпсувати відносини зі Штатами.
Якщо ми вже опинилися в центрі цього скандалу, якої лінії слід триматися?
– Є різні варіанти. Наприклад, закрити цю справу. Або забути про неї до президентських виборів у США. Варто виявляти п'яту колону, що намагається зруйнувати відносини України й Америки на замовлення Росії. Нарешті треба почати реальну боротьбу проти неї. Бо житимемо у стані постійної провокації.
Україна має офіційно заявити, що не має жодного бажання впливати на американську внутрішню політику. Ми не маємо прагнути прихильності якоїсь конкретної особи, нехай навіть це буде президент США. Для нас головне – двопартійна підтримка України з боку Республіканської та Демократичної партій, Палати представників і Сенату. Політична система в Америці побудована так, що навіть потужний президент обмежений парламентом. Тому не можемо обирати сторону однієї партії.
Як оцінюєте рік Зеленського на посаді президента?
– У зовнішній політиці по Криму та Донбасу результатів немає. Війну обіцяли зупинити швидко, "припинити стріляти". Цього не сталося. Стратегії влада не має, а хаотичні рухи результатів не приносять. Якщо будемо лізти у внутрішні американські проблеми, загубимо головного партнера. В інтеграції до ЄС і НАТО також не помітно суттєвих зрушень. Єдине – є надія на отримання промислового безвізу. Це може відкрити для нас нові економічні можливості.
У внутрішній політиці є позитиви й регрес. Після інавгурації прийшов генеральний прокурор Руслан Рябошапка. Почав реально реформувати прокуратуру. Тому його швидко відправили у відставку. Секретарем Ради національної безпеки й оборони призначили Олександра Данилюка. Намагався змінити систему безпеки й налагодити реальну взаємодію з НАТО. Його так само звільнили. Про судову систему годі й говорити. Ухвалюють пачками рішення, що потрібні тому чи іншому учаснику процесу. Але без реальної реформи судової системи не можемо реформувати країну й розвивати економіку. Якщо правовій системі не довіряють підприємці, інвестиції не приходитимуть.
Добре, що ухвалили закон про неповернення націоналізованих банків колишнім власникам. Це відкриває для нас продовження співпраці з Міжнародним валютним фондом.
Позитив – зняття депутатської недоторканності. Але притягнення народного обранця залежить тепер від волі генерального прокурора. А в нас це ручна постать. "Зелена" влада мала великий шанс прийняти потрібні Україні закони в економічній, судовій сфері. Він втрачений.
Як Зеленський змінився за цей рік?
– Підсумкова пресконференція показала, що він стає справжнім українським політиком з усіма вадами. Замість того, щоб визнати помилки, досі неадекватно сприймає критику. Недоговорює, викручується, маніпулює. На жаль, не політик змінив систему, а вона його.
На пресконференції він фактично відмовився від обіцянки, що прийшов на один термін.
– Рано говорити про реальні шанси. Та це ще один прояв маніпуляції суспільною свідомістю.
Якою ми побачимо Україну наприкінці першого терміну Зеленського?
– Сподіваюся, реформи продовжуватимуться під тиском зовнішніх партнерів і патріотичної громадськості. Україна має рухатись у бік цивілізованого світу. Тільки тоді є шанс вирватися із замкнутого кола. Економіка почне рости, соціальний настрій покращуватиметься. Важливо, щоб у влади нарешті настало прозріння стосовно Російської Федерації. Якщо й далі розвиватимемося за звичним для України сценарієм "назовні говоримо одне, всередині робимо інше", залишимося слабкою здобиччю для Путіна та його режиму.
Як пандемія коронавірусу змінила світ?
– Країни закрили кордони. Дехто почав говорити про кризу глобалізму й повернення до національного самообмеження. Але вірус показав, що без спільних світових зусиль пандемію зупинити неможливо. Потрібна координація роботи урядів, учених, медиків, фармацевтів. Людство переживе цю складну сторінку історії. Можливо, в цьому контексті необхідна, зокрема, тотальна реорганізація Всесвітньої організації охорони здоров'я.
Яке місце України у світі після пандемії?
– Визначене нашою Конституцією. Членство в Євросоюзі та НАТО. Глибока координація дій з Європою, Америкою, Канадою та іншими цивілізованими країнами. Це запорука того, що не пропадемо. Самостійне плавання для нашої держави неможливе, враховуючи фактор Росії. Щонайменше – допоки вона існує в теперішньому вигляді.

Володимир ОГРИЗКО, 64 роки, дипломат. Народився 1 квітня 1956-го в Києві. Закінчив Київський державний університет імені Тараса Шевченка, спеціаліст із міжнародних відносин, референт-­перекладач із німецької мови. Кандидат історичних наук, володіє німецькою й англійською мовами. У 1999–2004 роках – надзвичайний і повноважний посол України в Австрії та постійний представник України при міжнародних організаціях у Відні. Рік був послом з особливих доручень Управління євроатлантичної співпраці МЗС України. 2005 року – перший заступник міністра закордонних справ України. У 2007–2009 роках – міністр закордонних справ. Має дипломатичний ранг над­звичайного і повноважного посла України. Працював першим заступником секретаря Ради національної безпеки й оборони. За два дні до інавгурації Віктора Януковича, 23 лютого 2010-го, подав у відставку. 18 лютого 2014-го виступив із відкритим ”Зверненням до лідерів Європи та США, які ще в змозі діяти”. Звинуватив уряди західних країн у проведенні пасивної політики бездіяльності та ”невтручання” щодо України під час злочинів режиму Януковича проти власного народу. Керівник Центру дослідження Росії. Входить до складу стратегічної ради Руху опору капітуляції. Одружений, має трьох дорослих дітей, які також працюють у сфері міжнародних відносин