Первое сообщение в теме :

Это сообщение является первым во второй части темы "Победа за нами! = Перемога за нами!"
Конец первой части этой темы на странице - http://alupka.forum2x2.ru/t56p990-topic
(Такова уж особенность нашего провайдера)

Украинские партизаны нанесли удар россиянам под Новоазовском

Координатор группы "Информационное Сопротивление", занимающейся анализом событий в зоне боевых действий, Дмитрий Тымчук сообщил в своем "Фейсбуке", что российская диверсионно-разведывательная группа возвращалась с территории, контролируемой украинскими войсками, и уже на оккупированной ДНР территории попала в засаду.
"В результате боестолкновения с подразделением украинских партизан несколько российских военнослужащих погибли, командир российской ДРГ был тяжело ранен от выстрела 40-мм подствольного гранатомёта ГП-25", - сказано в сообщении.

Путін розпочав війну проти України з мовної агресії в 2013 році

У кожної війни є дата її початку та дата її завершення.
Початком війни зазвичай вважають або день оголошення війни, або день початку безпосередніх військових дій, або те й інше, якщо обидві події відбулися одного і того ж дня.
Перша світова війна була розпочата 28 липня 1914 року, в день, коли Австро-Угорщина оголосила війну Сербії і почала бомбардування Белграда.
Друга світова війна була розпочата 1 вересня 1939 року, в день, коли німецькі і словацькі війська вторглися до Польщі, а Адольф Гітлер у промові в Рейхстазі висунув до неї претензії і оголосив про бомбардування польських міст.
Початком Холодної (вар.: Третьої світової) війни стало 12 березня 1947 року, коли Г. Трумен виголосив у Конгресі США промову, названу потім Доктриною Трумена.
1. Коли була розпочата ця війна?
Ця війна була розпочата не 24 серпня 2014 року, коли батальйонно-тактичні групи регулярних російських військ перетнули міжнародно визнаний російсько-український кордон і вторглися на територію України.
Вона була розпочата не в ніч з 6 на 7 квітня 2014 року, коли диверсійні групи спецназу ГРУ почали захоплення адміністративних будівель у містах Східного Донбасу.
Вона була розпочата не в ніч з 26 на 27 лютого 2014 року, коли група російського спецназу захопила будівлю Верховної Ради в Сімферополі.
Вона не була розпочата і 20 лютого 2014 року, в дату, викарбувану Міністерством оборони Росії як початок військової операції щодо захоплення півострова на медалі «За повернення Криму».
Путінська війна проти України, яка з кожним днем ризикує перетворитися на набагато масштабнішу війну в Європі та світі, була розпочата 27 липня 2013 року.
2. Мета цієї війни
Цього дня Володимир Путін оголосив про де-факто початок війни проти України, виступивши в Києві на конференції «Православно-слов’янські цінності – основа цивілізаційного вибору України».
У цій промові він уперше публічно назвав російський, український і білоруський народи єдиним народом і оприлюднив мету того, що він скромно назвав майбутньою роботою: об’єднання Росії та України в рамках однієї держави:
«... Як зазначено у вашому порядку денному і основних тезах, – значення цивілізаційного вибору України. Повинен відразу обмовитися, що це не просто цивілізаційний вибір України. Адже на тому місці, де ми перебуваємо, як я вже сьогодні говорив, на дніпровській купелі, на київській купелі був зроблений вибір для всієї Святої Русі. Тут був зроблений вибір для всіх нас. Наші з вами предки, які жили на цих територіях, зробили цей вибір для всього нашого народу. «Для всього нашого народу», – я говорю так, маючи на увазі, що, безумовно, ми розуміємо сьогоднішні реалії, є і український народ, і білоруський, і інші є народи, і ми з повагою до всієї цієї спадщини ставимося, але в основі лежать, безумовно, наші спільні духовні цінності, які роблять нас єдиним народом...
Хрещення Русі стало тією самою великою подією, яка на століття визначила духовний і культурний розвиток Росії та України. Ми не маємо права забувати це братство, зобов’язані зберігати традиції наших предків. Вони разом збудували унікальну систему православних цінностей, зміцнилися у своїй вірі.
Звичайно, в України, власне кажучи, так само, як і в Росії, непроста доля. Я маю на увазі Середньовіччя, коли Україна була складовою частиною то одного, то іншого європейського центру, переходила то до однієї держави, то до іншої. Але думка про єдність заходу і сходу Русі, яка почалася тут, ще раз повторю, у київській і дніпровської купелі, завжди була присутня як на сході, так і на заході, де проживав наш народ. Із возз’єднанням сходу і заходу життя населення і так званої еліти України докорінно змінилося і змінилося, безумовно, на краще, це знають всі. Уродженці Києва та Львова, починаючи з ХVIII століття, стали господарями становища на науковому, літературному, церковному терені Росії...
Безліч малоросіян перебувало на дипломатичній, вищій державній службі в Росії, за кордоном і в центральних органах. Після возз’єднання з Росією в XVII-XVIII століттях Україна розвивається бурхливими темпами. Я нагадаю вам, вона стала головною житницею Росії. Наприкінці ХIХ століття Донецький басейн перетворився на один із головних гірничодобувних і металургійних центрів Росії, а Одеса стала одним із головних морських портів Російської імперії...
... наше спільне історичне минуле, воно є нашою перевагою, основою для будівництва нових інтеграційних зв’язків. У нас з вами, дякувати Богу, сьогодні єдина транспортна система, єдина енергетична система, електроенергетика, у нас глибока кооперація між цілою низкою найважливіших галузей економіки, без якої ефективно розвиватися відповідні підприємства, цілі галузі економіки не в змозі. Сьогодні відбувається дуже напружена конкурентна боротьба на світових ринках за ці ринки. І впевнений, що переважна більшість присутніх тут розуміє, що, тільки об’єднуючи зусилля ми можемо бути конкурентоспроможними і виграти в цій досить жорсткій конкурентній боротьбі. Водночас у нас є всі підстави вважати, що ми можемо і повинні це зробити.
Ви знаєте, що на пострадянському просторі відбуваються різні процеси, пов’язані з інтеграцією... Питання тільки в тому, як ми домовимося про спільну роботу на абсолютно рівноправних, чесних, зрозумілих і прозорих умовах.
Я знаю, яку велику роботу ви проводите у напрямку пошуку найбільш оптимальних шляхів співпраці між Росією і Україною. Хочу вам за це сердечно подякувати і побажати вам успіхів».
3. Лінгвістична агресія проти України, заперечення української державності з боку Володимира Путіна
У тому ж виступі поряд із формулюванням стратегічної мети війни Путін зробив прямий, що виключає будь-яку двозначність, випад проти суверенної України, де-факто відмовивши їй у наявності у неї державності. Путін застосував щодо назви сусідньої країни (Україна) не прийменник «в», який традиційно використовується в російській мові щодо незалежних держав, а прийменник «на», який зазвичай використовується щодо територій, які не мають ознак державності:
«До кінця ХIХ століття чавуну вироблялося на Україні вдвічі більше, ніж на Уралі».
(Нині вибір носіями російської мови вживання форми «на Україні» є не лише порушенням літературної норми російської мови, яка вимагає використання прийменника «в» з назвою суверенної держави, але і несвідомою (чи усвідомленою) лінгвістичною відмовою від визнання існування такої держави в сучасній Україні.)
На перший погляд, така заміна у використанні прийменників – із «в» на «на» – може видатися незначною деталлю, яка не заслуговує спеціальної уваги. Однак це не так. Володимир Путін виключно серйозно ставиться до такого роду «деталей». Протягом усього часу свого перебування на вищих державних постах у Росії (до 27 липня 2013 року) Путін у своїй офіційній промові використовував виключно правильну граматичну форму російської мови – «в Україні»:
19 грудня 2007 року, інтерв’ю журналу «Таймс»:
«Чомусь Сполучені Штати вирішили, що в Україні є частина політичної еліти...»
«Ось що зробили Сполучені Штати в Україні...»
4 березня 2013 року, зустріч із Віктором Януковичем:
«Але з точки зору соціально-економічної сьогодні, мені здається, ні в Україні, ні в Росії немає серйозних експертів, які б не вважали, що це [вступ до Митного союзу] для України виключно позитивний процес».
Точно така ж граматична форма «в Україні» до 27 липня 2013 року використовувалася і в усіх офіційних російських документах.
12 липня 2012 року, спільна заява президентів Росії і України за підсумками п’ятого засідання Російсько-Української міждержавної комісії:
«Окреме значення в поглибленні гуманітарних зв’язків матиме всебічна підтримка на державному рівні української культури та української мови в Російській Федерації та російської культури і російської мови в Україні».
12 липня 2012, декларація про зміст російсько-українського стратегічного партнерства
«Сторони надаватимуть підтримку українській мові в Російській Федерації та російській мові в Україні відповідно до загальноєвропейських норм, інтересів росіян і українців та завдань розширення всебічних зв’язків між людьми».
Слід звернути особливу увагу на те, що граматичну форму «в Україні» В. Путін використовував також ще вдень 27 липня 2013 року на двох заходах, що відбулися в Києві.
27 липня 2013 року, 14:20, початок зустрічі з Віктором Януковичем:
«Мені приємно відзначити, що ми з Вами постійно в особистому контакті перебуваємо: і Ви приїжджаєте до нас з робочими візитами, і я буваю в Україні – сьогоднішня зустріч зайве тому підтвердження».
27 липня 2013 року, 14:40, зустріч з членами Священного Синоду Української православної церкви Московського патріархату.
«Власне кажучи, це основна мета нашого перебування сьогодні в Україні, у Києві».
Однак не минуло й трьох годин, як Володимир Путін почав використовувати іншу, неправильну, граматичну форму – «на Україні».
27 липня 2013 року, 17:30, конференція «Православно-слов’янські цінності – основа цивілізаційного вибору України»:
«До кінця ХIХ століття чавуну вироблялося на Україні вдвічі більше, ніж на Уралі».
Відтоді – з вечора 27 липня 2013 року – Путін з назвою держави «Україна» використовує лише неправильну граматичну форму «на Україні».
19 вересня 2013 року, засідання міжнародного дискусійного клубу «Валдай».
«Третина з них пішло на Україну, розумієте?..»
«У тому, що якщо рівень митного захисту ще більше буде знижений на Україні, то на Україну хлинуть досить хороші за якістю і дешеві за ціною європейські товари...»
«До нас, до Білорусі, на Україну і в Казахстан».
19 грудня 2013 року, пресконференція:
«Ви, напевно, знаєте, а хто не знає, я скажу: вертолітні двигуни ми майже на 100 відсотків закуповували досі на Україні для наших Збройних сил...»
«Я не випадково сказав вам про структуру товарних потоків на Україні...»
«...ми віримо у фундаментальні, базові, позитивні конкурентні переваги, наявні, безумовно, на Україні...»
«Те ж саме, я думаю, і на Україні...»
«Але думаю, що питання значною мірою пов’язане з недостатньою поінформованістю, у тому числі, щодо європроцесу на Україні...»
«Взяли, завантажили свого часу американське паливо в атомні електростанції на Україні...»
«Від самого початку говорили, в тому числі і на Україні, і, загалом, справедливо говорили...»
«У нас теж є внутрішні причини відомих економічних складнощів, на Україні є свої...»
4 березня 2014, Володимир Путін відповів на запитання журналістів про ситуацію в Україні.
«По-перше, оцінка того, що сталося в Києві, на Україні в цілому...»
«Збагачення і розшарування суспільства, і у нас цих проблем предостатньо, і у нас вони носять дуже гострий характер, а на Україні це ще гостріше...»
«До речі, відразу можу сказати, що наші навчання, які були проведені нещодавно, вони ніяк не пов’язані з подіями на Україні...»
«Що стосується ринків, то, як ви знаєте, ринки проявили певну нервозність ще до подій на Україні, до загострення ситуації...»
«І я подивлюся на тих, хто віддасть такий наказ на Україні».
«І наші західні партнери роблять це на Україні не вперше...»
«І це, до речі кажучи, не пов’язане ні з подіями на Україні, ні з якою політикою...»
«Ось дивіться, середній дохід на душу населення в Росії – 29700 рублів, а на Україні...»
18 березня 2014 року, звернення президента Росії:
«Що ним рухало – прагнення заручитися підтримкою української номенклатури чи загладити свою провину за організацію масових репресій на Україні...»
«Багато людей і в Росії, і на Україні, та й в інших республіках сподівалися...»
«Але при цьому, звичайно, розраховували, що Україна буде нашим добрим сусідом, що росіяни й російськомовні громадяни на Україні...»
«Розумію, чому люди на Україні хотіли змін...»
«Але ті, хто стояв за останніми подіями на Україні...»
«Саме вони багато в чому визначають і сьогодні ще досі життя на Україні».
«Ясно і те, що легітимної виконавчої влади на Україні досі немає...»
«Так, президент Російської Федерації отримав від верхньої палати парламенту право використовувати Збройні сили на Україні...»
«На Україні скористалися цим правом...»
«Подібний сценарій був реалізований і на Україні...»
«Вони ж прекрасно знали, що і на Україні, і в Криму...»
«Скажу прямо, у нас болить душа за все, що відбувається зараз на Україні...»
«На Україні живуть і будуть жити мільйони російських людей...»
Таким чином, дата переходу від використання граматичної форми «в Україні» до граматичної форми «на Україні» 27 липня 2013 року – це дата початку Володимиром Путіним лінгвістичної агресії проти України.
4. Лінгвістична агресія проти України з боку російського керівництва
Услід за Путіним від використання форми «в Україні» до форми «на Україні» перейшли й інші російські сановники і чиновники.
Так, наприклад, патріарх РПЦ Кирило на згаданій вище зустрічі Володимира Путіна із членами Священного Синоду УПЦ Московського патріархату 27 липня 2013 року застосовував правильну граматичну форму російської мови – «в Україні»:
«Сьогодні ми перебуваємо в Україні, у братній країні, в тому місці, де відбулося Водохреще».
Однак 14 серпня 2014 у своєму зверненні до патріарха Константинопольського Варфоломія він використовував уже некоректну для російської мови форму «на Україні»:
«Ще восени минулого року, на початку поточної політичної кризи на Україні...»
«Представник Української греко-католицької церкви заявив, що на Україні…»
«Ми не можемо не помічати того факту, що у конфлікту на Україні...»
«Уніати і ті розкольники, що приєдналися до них, намагаються взяти верх над канонічним православ’ям на Україні...»
«У храмах Руської православної церкви щодня возноситься особлива молитва про мир і подолання міжусобної брані на Україні...»
«У ці дні, важкі для всієї Руської православної церкви, особливо для її вірних чад на Україні...»
Показова лінгвістична поведінка міністра закордонних справ Сергія Лаврова 28 жовтня 2013 року, очевидно, тоді ще не поінформованого керівництвом про початок гібридної, в тому числі лінгвістичної, війни проти України. Тому він продовжував використовувати правильну граматичну форму російської мови «в Україні»:
«Нагадаю, що 12 липня 2012-го під час візиту президента Росії в Україну...»
«Зокрема, вчора з послом Росії в Україні М. Ю. Зурабовим...»
«Якщо є бажання, поцікавтеся, як зараз відбувається відгодовування свиней в Україні...»
«Вирішуються питання про розширення консульської присутності України в Росії і Росії в Україні на паритетній основі».
Однак через два місяці, 20 грудня 2013 року, Лавров, очевидно, вже почав здогадуватися про зміну зовнішньополітичного курсу уряду, міністром закордонних справ в якому він є. Тому в одному і тому ж виступі він використовував обидві граматичні форми – як правильну «в Україні», так і неправильну «на Україні»:
«Розтин» цього захисту через український кордон означав би, що в Україну хлинув би потік конкурентоспроможних товарів...»
«Ми були до цього готові і раніше, навіть у розпал подій на Україні...»
Надалі, переконавшись в остаточній зміні зовнішньополітичного курсу, С. Лавров перейшов до використання виключно неправильної граматичної форми «на Україні» і відтоді застосовує тільки її.
5. Гібридна антиукраїнська війна
Своїм оголошенням про цілі війни проти України і переходом до лінгвістичної агресії Володимир Путін 27 липня 2013 року почав антиукраїнську війну. Перший етап цієї війни не передбачав використання конвенціональних збройних сил і тому був так званою «гібридною війною». Головний елемент «гібридної війни» проти України від самого її початку – антиукраїнська інформаційна війна, в тому числі антиукраїнська лінгвістична війна, – був запущений у дію 27 липня 2013 року в Києві.
Того ж дня, 27 липня 2013 року, забороною імпорту кондитерських виробів фабрики «Рошен» «Росспоживнагляд» відкрив санітарний фронт «гібридної війни» проти України. Проте лист «Росспоживнагляду» за підписом головного санітарного лікаря Г. Онищенка буде опубліковано лише два дні потому, 29 липня, оскільки наступного після оголошення війни проти України дня, 28 липня 2013 року, Володимир Путін ще перебував в Україні. Тоді він попрямував на освячення дзвону особливо дорогого йому Свято-Володимирського кафедрального собору в Херсонесі Таврійському.
За фальсифікованими переказами (The Rape of Chersonesus Володимиром Таврійським), собор був зведений на тому місці, де нібито взяв хрещення Київський князь Володимир Святославович (Перший). Насправді князь Володимир хрестився або в Києві або у Василькові (недалеко від Києва).
Услід за відкриттям санітарного фронту незабаром були відкриті економічний, фінансовий, дипломатичний та інші фронти антиукраїнської війни, нового рівня досягла (дез)інформаційна кампанія.
20 лютого 2014 року поряд з інтенсифікацією «гібридної війни», що досягла до того часу небаченого рівня запеклості, була розпочата і конвенціональна війна проти України.
Проте перші постріли гібридної частини антиукраїнської війни (на інформаційному, лінгвістичному, санітарному фронтах) були зроблені 27 липня 2013 року.
6. Коли закінчиться ця війна?
Метою Путінської війни проти України є спроба включення її, Білорусі, а також російськомовних анклавів в інших державах до якогось геополітичного об’єднання «русский мир», ліквідація чи, принаймні, обмеження їхнього суверенітету.
Тому ця війна, розпочата 27 липня 2013 року, закінчиться лише тоді, коли Володимир Путін, а також будь-які інші російські державні керівники на словах і на ділі безумовно відмовляться від політики заперечення державності, суверенітету і незалежності України та інших держав з російським та російськомовним населенням, коли вони визнають безумовне право громадян України і тільки громадян України визначати своє сьогодення і майбутнє, зовнішньополітичну і зовнішньоекономічну орієнтацію своєї держави. Підтвердженням серйозності таких намірів має стати припинення будь-яких агресивних дій проти України, включаючи і припинення лінгвістичної антиукраїнської агресії.
Будучи і показовим, і символічним, припинення такої агресії саме по собі не означало б автоматичного припинення військових дій на інших фронтах цієї війни. Але, допоки триває лінгвістична агресія, поза всяким сумнівом, – продовжується і війна проти України.
Є ще одне практичне міркування. Використання неправильної граматичної форми «на Україні» – незалежно від того, чи відбувається воно несвідомо чи цілком свідомо, – є участю в антиукраїнській лінгвістичній агресії, підтримкою війни проти України, що ведеться Путіним, Лавровим, Кирилом.
У звичайного російського громадянина не так багато реальних можливостей протидіяти цій підлій війні проти України і українців. Але один вагомий ресурс є у кожного: не брати участі в лінгвістичній антиукраїнській агресії, відмовитися від допомоги Путіну, Кирилу, Лаврову, наслідувати зразки російських класиків О. Пушкіна, М. Гоголя, Л. Толстого, А. Чехова, використовувати у своїй мові коректну в російській мові граматичну форму «в Україні».

Андрій Ілларіонов, колишній радник президента Росії Володимира Путіна

Жертвами терору 1937-38 років стали понад 260 тисяч українців

17 травня - День пам'яті жертв політичних репресій

Більшість із них були розстріляні. А їхнім родинам повідомляли про смерті від інфарктів і серцевих нападів. Була навіть окрема директива – з родичами розстріляних говорити усно, а дату смерті в довідках ставити довільно, у межах 10 років після арешту.
Сьогодні документи з архівів КДБ доступні онлайн. Колекція про долі «Розстріляного відродження» показує, як приховувалася правда.
Наприклад, точна дата розстрілу українського режисера Леся Курбаса – 3 листопада 1937 року. Хоча за документами він нібито загинув у таборах у 1942-му. І через 19 років після реальної смерті Курбаса в архівах КДБ Архангельскої області з’явиться висновок: скасувати розстріл через відсутність складу злочину.

Більше інформації тут

Державна зрада, або Чергова мильна булька Зекоманди

Рівно 24 роки тому, 20 травня 1996 року, я, посол України в США, був запрошений до Білого Дому, де мене поінформували, що американська сторона погодилася на створення міждержавної комісії Кучма-Гор.
У вересні 1996 р в ході візиту до Вашингтона секретаря РНБО В.П.Горбуліна в спільному комюніке зазначалося, що двостороння комісія буде "поглиблювати стратегічне партнерство між двома країнами".
На п’ятому році існування молодої української держави наші відносини вийшли на високий рівень стратегічного партнерства. США фактично проголосили Україну своїм союзником і заявили всьому світові і, насамперед, Росії, що Україна більше не належить до виняткової сфери інтересів і впливів Росії.
Це була велика наша перемога і значна геополітична подія, завдяки якій Україна могла зберігати - з більшим чи меншим успіхом – свою міжнародну суб’єктність та незалежність.
Підтримуючи Україну, США виконували заповідь двох класиків геополітичної думки – Зб.Бжезинського та Г.Кіссінджера: після двох кривавих світових воєн ніколи більше не дозволяти, аби Європа контролювалася якимось єдиним центром сили – Німеччиною чи Росією.
У 2008 р курс на стратегічне партнерство був підтверджений президентом В.Ющенком та Дж.Бушем-молодшим, коли було підписано українсько-американську Хартію стратегічного партнерства та безпеки. Не було жодного президента України (за винятком хіба що Януковича), жодного міністра закордонних справ, жодного відповідального державного діяча, який би не розумів життєво важливе значення стратегічного партнерства для нашої держави.
І от тепер, коли Україна зазнала кривавих ударів російської агресії, знайшовся такий "видатний діяч сучасності" - президент Зеленський, який або нічого не розуміє в суворих реаліях геополітики, або свідомо (що більш імовірно) веде лінію на капітуляцію перед параноїдальними домаганнями Путіна. Україна українська або Україна малоросійська, постсовєтська – яка ж бо різниця!
Під час підсумкового інтерв’ю 20.05.2020 президент, котрий плутано і алогічно намагався переконати глядачів у своїй людяності й всеблагості, показав свої ікла, коли мова зайшла про П.О.Порошенка. Ненависть ЗЕ-президента до Порошенка настільки ірраціональна, що лідер монобільшості, хоч його про це не питали, прохопився згадкою про "плівки Порошенко-Байден", оприлюднені "випадково" напередодні прес-конференції проросійськи-кагебістським агентом.
Ця "сенсація" стала черговою мильною булькою, як і багато затій Зе-команди. Але, луснувши, вона нанесе величезну шкоду не тільки Зеленському, але, на жаль, Україні, її міжнародному становищу.
Зеленський, якого, подейкують у Вашингтоні, ненавидить Трамп, своєю згадкою про таємну розмову п’ятого президента України з віце-президентом США виносить цю російську провокацію на вищий рівень й завдає удару по Дж.Байдену та демократичній партії Сполучених Штатів.
Тим самим, Зеленський, який, на мій погляд, ніколи не стане справжнім державним діячем, руйнує двопартійну підтримку України в США, чим шкодить вищим державним інтересам України, підриває одну з важливих опор нашої національної безпеки. Між тим, я добре пам’ятаю свої зустрічі в Сенаті США. І завжди усміхнений сенатор-демократ Байден, і сповнений величі сенатор-республіканець Макконелл, які були недругами у внутрішній політиці, одностайно підтримували незалежність України.
Уявляю, що відчуває П.Порошенко, який упродовж своєї політичної кар’єри, незважаючи на всі труднощі, вибудовував українсько-американський союз – коли бачить, як нищиться безцінне, важко здобуте надбання української зовнішньої політики.
На цьому фоні трагікомічно звучить повідомлення про притягнення П.Порошенка до відповідальності за державну зраду.
Державна зрада. Це страшне за своєю суттю звинувачення.
Що це таке?
Державна зрада, на мій погляд, – це оприлюднення будь-яких розмов (тим паче – грубо змонтованих) на вищому рівні. Уявіть, що опубліковано таємні розмови Путіна та Сі Цзіньпіна: що було б з тим, хто це зробив?
Державна зрада – це плазування перед агресором, це поступки йому в зовнішній та внутрішній (кадровий, інформаційній, etc) політиці.
Державна зрада – це знищення міжнародних надбань попередньої влади, здобутих неймовірно важкими зусиллями під час війни з російським агресором.
Державна зрада – це відмова від підтримки української мови, Шевченкового слова, це формула "какая разніца?" й дозвіл носіям російських паспортів та цінностей російського міра втручатися в політичне життя України.
Державна зрада – це переслідування ветеранів Майдану та АТО, це перервання тяглості української зовнішньої політики починаючи з 1991 року, її курсу на євроінтеграцію та членство в НАТО.
Прийде час, коли ці та інші звинувачення будуть пред’явлені нинішнім призвідцям хаосу та руйнації держави.

P.S.
Л.Д. Кучма, який починав з ненависті до свого попередника Л.М.Кравчука, швидко зрозумів свою помилку, що викликало захоплену оцінку Б.Клінтона – я свідок тому.
Той, хто не розуміє, що стоїть на плечах попередників – перетворюється на духовного карлика.
Хочу вірити, що ще прийде час, коли В.Зеленський запропонує П.Порошенку стратегічний союз в ім’я майбутнього України. Чого тільки не буває в політиці…

Месседж Зеленського. Про що сказав і про що промовчав президент України у колонці в NYT

Я вважаю за необхідне звернути увагу українських друзів на одну, як на мене, дуже неприємну та небезпечну річ.
Кілька днів тому у своєму майже щоденному огляді американських новин я вже згадував статтю, що з’явилась 20 травня у розділі Opinion (Точка Зору) газети Нью-Йорк Таймс за підписом "By Volodymyr Zelensky. Mr. Zelensky is the president of Ukraine".
Коли глава держави публікує статтю за своїм підписом в одній з найбільш впливових газет світу, яку принаймні у США читають усі люди, причетні до політики, це є вочевидь намаганням довести офіційну позицію держави та роз’яснити її прагнення перш за все саме політикам. У даному випадку у першу чергу американським політикам, але й звичайно політикам Заходу у цілому.
Стаття, написана як своєрідний звіт про перший рік власного президентства та нової української влади, презентує погляди автора на виклики, які стояли та стоять перед ним та Україною, та на місце України у сучасному світі.
У статті є кілка вузлових моментів. Зупинюсь на них.
1) Спочатку про те, чого у статті немає. У ній немає жодної згадки про Крим. Жодної. Немає у статті слова Crimea. У переліку викликів, які стоять перед Україною, Криму немає. У статті, яка опублікована через два дні після річниці депортації кримськотатарського народу. У статті за підписом глави держави, частина території якої анексована, немає згадки ані про цю анексовану територію, ані про російську агресію, наслідком якої стала ця анексія, ані про порушення окупантами прав людини на цій анексованій території.
У статті немає жодної згадки про прагнення України приєднатись до НАТО та ЄС. Жодної. Тобто це Україну наразі не цікавить, чи як?
2) Першим "головним викликом" свого президентства автор статті вважає імпічмент Трампа. Цитую: "Історія імпічменту не була комфортна для мене. Це відвело американську та міжнародну увагу від питань, які мали найбільше значення для України, і перетворила нашу країну в історію про президента Трампа".
Що має на увазі автор? Він співчуває Трампу? Він забув, що імпічмент 45-му президентові США було оголошено за незаконне припинення військової допомоги Україні та його вимоги до України посприяти дискредитації головного політичного опонента?
Він вважає, що це погано, коли протягом трьох місяців такі люди, як спікер Палати Представників Ненсі Пелосі, голова комітету з розвідки Палати Представників Адам Шифф, посол Білл Тейлор, посол Курт Волкер, посол Марі Йованович, підполковник збройних сил США Олександр Віндман, американський дипломат Девід Холмс та багато інших практично щодня говорили, що Україна є жертвою російської агресії, що вона є союзником США, а США є її союзником, що Україна потребує всілякої американської підтримки та допомоги, що Україна б’ється з російськими агресорами за свою свободу та свободу усього вільного світу, б’ється на своїй землі, щоб Америці не прийшлося битись на своїй?
І саме це, коли звучало щодня в американському та світовому телеетерах, з’являлось на перших шпальтах усіх провідних газет, "відвело американську та міжнародну увагу від питань, які мали найбільше значення для України"? Але якщо усе це не має "найбільшого значення для України", то що саме має для України найбільше значення у розумінні автора статті?
3) Війна, яка триває на сході України, описується от так. Цитую: "Інший головний виклик мого президентства (після імпічменту Трампа – І.А.) - це той, який я успадкував: Шість років частина Донбасу на сході України окупована підтримуваними Росією незаконними збройними угрупуваннями. Мільйони людей втратили свої домівки у результаті бояїв, десятки тисяч отримали важкі поранення, а близько 14,000 людей загинули. Коли я прийшов на посаду, війна застрягла в тупиковій ситуації, з кожним днем втрачлося більше життів."
І далі: "Що стосується війни на сході України, моя адміністрація розуміє, що дипломатія та діалог - єдині варіанти. Я ставив першочерговим завданням відновити зустрічі лідерів Німеччини, Франції, України та Росії, щоб обговорити мир. Ми відновили діалог з Росією, і вона повернула три кораблі та 24 українських моряків, захоплених роком раніше; на Донбасі відбулося деяке розмежування сил; та обмін полоненими дав змогу 131 українцю повернутися додому. Але, як і раніше, війна в Україні підриває безпеку та стабільність Європи, і нам буде потрібна подальша допомога наших союзників для її припинення".
Я би хотів задати риторичне запитання. Чи розуміє автор цієї статті, що є суттєва різниця між "припиненням війни" та припиненням російської агресії та повним відновленням територіальної цілісності та суверенітету України?
До речі, чи відомо автору, що у США діє закон "Акт про підтримку свободи України 2014", прийнятий у грудні 2014 року, де говориться наступне (цитую, Стаття 3): "Політикою США є подальша допомога уряду України у відновленні її суверенітету та територіальної цілісності, у стримуванні уряду Російської Федерації від подальшої дестабілізації та вторгнення в Україну та інші незалежні країни Центральної та Східної Європи, Кавказу та країни Середньої Азії. Ця політика здійснюватиметься, серед іншого, шляхом всебічних зусиль у координації з союзниками та партнерами Сполучених Штатів, де це доречно, що включає економічні санкції, дипломатію, допомогу народу України та надання військових можливостей Уряду України, що підвищить здатність цього Уряду до захисту та відновлення суверенітету та територіальної цілісності в умовах протиправних дій Уряду Російської Федерації".
Порівняйте мову американського закону та мову статті у Нью-Йорк Таймс, підписану українським президентом.
Я багато разів писав протести у різні медіа та, наприклад, республіканському сенаторові Коттону з приводу того, що вони використовують терміні "підтримувані Росією сеператасти", "бойовики" замість того, щоб називати речі своїми іменами, називати російську агресію та окупацію російською агресією та окупацією, о російських окупантів російськими окупантами. Але чого ж можна хотіти від західних політиків та журналістів після того, як вони прочитають ось цю статтю у Нью-Йорк Таймс?
Який "меседж" несе "Volodymyr Zelensky. Mr. Zelensky is the president of Ukraine" американським політикам?

Проте є ще один дуже неприємний та небезпечний момент. Схоже, що оточення українського президента переконало його взяти участь в американській передвиборчій кампанії на боці Трампа. Це те, чого би найбільше прагнула Росія.
Український президент став єдиним президентом або головою уряду у світі, який би коментував імпічмент Трампа. Коментував би, при цьому не приховуючи співчуття американському президентові. Висуваючи свою телефонну розмову з Трампом як причину імпічменту. Та ні, причиною була не розмова, а те, що американський президент припинив військову допомогу Україні, шантажуючи її при цьому вимогою допомогти потопити конкурента на виборах.
Не є випадковим, що у той же день, коли була опублікована стаття в NYT, у Києві з’явились так звані "плівки Деркача" та рішення "славнозвісного" Печерського суду.
З цього приводу можна сказати одне. Найгірше, що може зробити будь-яка країна, - це публічно втручатись у внутрішньополітичні процеси іншої країни, висловлювати підтримку тим чи іншим її політичним силам та політикам напередодні виборів та намагатись допомогти одній з політичних сил перемогти. Такі втручання зазвичай закінчуються тим, що відносини між країнами псуються.
Якщо оточення Зеленського вирішило відкрито поставити на Трампа та республіканців, то на що воно розраховує? На те, що Трамп допоможе "просто перестать стрелять"? Може й захоче допомогти. На умовах Путіна. За три з половинною роки свого президентства Трамп успішно саботував Закон про санкції від 2 серпня 2017 року, скасував санкції проти трьох найбільш прибуткових кампаній Дерипаски, вже вдруге сприяв підвищенню нафтових цін. Так, він погодився надати Україні "Джавеліни". З умовою не використовувати їх на полі бою. Але ж треба було знати, за яких обставин він на це погодився. Коли він тремтів від розслідування Мюллера та готовий був робити будь-що, тільки б відвести від себе підозру у співпраці з Росією. Санкції проти "Північного потоку-2"? Їх ввів не Трамп. Їх запропонували внести демократи в оборонний бюджет США. Так їх і було запроваджено. Може республіканці так щиро підтримують Україну? Але чому тоді лідер республіканської сенатської більшості Макконнелл "вбив" в листопаді-грудні 2016 олку законопроект "Акт про підтримку України 2016" (H. R. 5094), прийнятий Палатою Представників 22 вересня 2016 року, але ніколи не розглянутий у Сенаті тому, що Макконнелл не хотів псувати настрій новообраному президентові Трампу. Адже цей закон запроваджував би нищівні санкції проти Росії та зобов’язував би уряд США надавати Україні ще більшу підтримку.
Чи означає це, що Україні слід було б підтримувати Джо Байдена та демократів? Та ні в якому разі! Україні, як і будь-якій іншій країні слід триматись якомога далі від передвиборчих кампаній та виборів у будь-яких країнах, а тим більше у США. Відносини між державами повинні бути відносинами між державами, а не відносинами особистих симпатій та антипатій політиків. Політики приходять та уходять. Держави залишаються. Та залишаються цінності сучасності – свобода, права людини, демократія. Для тих, звичайно, для кого вони є цінностями.
Щодо Джо Байдена, він був і є щирим другом України. І, якщо стане президентом, немає жодного сумніву, що він та його адміністрація будуть підтримувати вільну, незалежну Україну, підтримувати її боротьбу за свою свободу та незалежність, за відновлення териториальної цілісності, за повний відхід агресора з окупованих територій. Якщо, звичайно, Україна буде цього прагнути. А не буде грати роль пішака у зусиллях Росії за будь-яких умов залишити при владі в Америці Трампа. Те, що відбувається зараз, - це ще квіточки. Для Росії на карту поставлено усе. Як і для Дональда Трампа. Тому далі усе буде значно брудніше, ніж воно є зараз.

І насамкінець. Треба зробити усе можливе для того, щоб у провідних американських газетах, у тій же NYT з’явились статті українських політиків, дипломатів, яких знають у США, до яких будуть прислуховуватись, та які б роз’яснили американцям та американським політикам, якими є насправді національні інтереси України та як США можуть та повинні Україні допомогти. Тому що вільна, незалежна, суверенна, демократична Україна – це в національних інтересах США.

Игорь Айзенберг Блогер, Рrofessor of Computer Science

Небайдужі громадяни єднаються для протидії планам Кремля

Застосовуючи свою агентуру в Україні, на цьому тижні росіяни спробували створити чергову потенційну напругу у відносинах України і США. Також Кремлю зручно використовувати майданчик України для втручання у вибори Президента США. Ручних московських маріонеток тут достатньо і медіа у них свої є. Влада абсолютно бездіє.
В цьому випадку небайдужі громадяни мають задіяти усі доступні механізми для протидії таким намірам Москви і збереження партнерських відносин між Україною і США.
"Київський безпековий форум" ініціював відповідне звернення, яке підписали десятки відомих українців. Цей текст точно прозвучить у Вашингтоні. І це дуже важливо.
***

Звернення про українсько-американське стратегічне партнерство

Ми, представники українських політичних сил, громадських середовищ та експертних спільнот, з глибокою тривогою спостерігаємо, як з новою силою розгортається кампанія з втягування України у виборчі змагання в Сполучених Штатах.
В Україні високо цінують непохитну підтримку нашої незалежності, безпеки і західного курсу з боку американського народу.
Наші суспільства об’єднують цінності національної і людської свободи.
Спільні зусилля представників обох найбільших політичних партій Сполучених Штатів і всіх небайдужих американців на захист України - це великий історичний внесок у творення справжньої Об’єднаної Європи і справедливого світового ладу.
Закликаємо весь американський політикум розрізняти позицію нової України, яка виступає за єдність Заходу і діє на об’єднання світової демократії, і тими силами, які прагнуть перетворити політичні процеси в нашій країні на токсичний привід для розбрату серед наших партнерів.
Виступаємо проти недоброчесної гри на політичних протиріччях в Америці. Не обираємо жодної із сторін, а підтримуємо кожну із них так само, як вони разом допомагають нашій незалежності.
Відмежовуємо позицію нашого народу від дій політиків, інспірованих Москвою.
Засуджуємо ворожі провокації, які мають на меті віддалити наші народи.
Ми віримо у стратегічне партнерство України і Сполучених Штатів.
Не допускаймо взаємної недовіри та сумніву.
Будьмо і діймо разом у час великих випробувань.

Підписано 22-23 травня 2020 року
* * *
Арсеній Яценюк, голова Київського Безпекового форуму, Прем’єр-міністр України (2014-2016).
Олександр Турчинов, в.о. Президента України, Голова Верховної Ради України (2014), секретар Ради національної безпеки і оборони (2014-2019).
Оксана Забужко, письменниця, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка.
Йосиф Зісельс, учасник Ініціативної групи "Першого грудня", член Стратегічної ради Руху опору капітуляції.
Мирослав Маринович, проректор Українського католицького університету, в’язень сумління (1977-1987), учасник Ініціативної групи "Перше грудня".
Євген Захаров, директор Харківської правозахисної групи, голова правління Української Гельсінкської спілки з прав людини, учасник Ініціативної групи "Перше грудня".
Леонід Фінберг, Директор Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства Національного університету "Києво-Могилянська академія", головний редактор видавництва "Дух і Літера".
Ігор Козловський, в’язень російських окупантів на Донбасі, президент Центру релігієзнавчих досліджень та міжнародних духовних відносин, учасник Ініціативної групи "Першого грудня".
Лілія Гриневич, Міністр освіти України (2016-2019).
Володимир Василенко, Надзвичайний і Повноважний Посол, суддя Міжнародного кримінального трибуналу з колишньої Югославії (2001-2005), Представник України в Раді ООН з прав людини (2006-2010).
Володимир Огризко, Надзвичайний і Повноважний Посол, Міністр закордонних справ України (2007-2009).
Данило Лубківський, заступник Міністра закордонних справ України (2014), член Наглядової ради фонду "Відкрий Україну".
Іванна Климпуш-Цинцадзе, Голова Комітету Верховної Ради України з питань інтеграції України з Європейським Союзом, фракція "Європейська Солідарність", Віце-прем’єр-міністр України з питань європейської та євроатлантичної інтеграції (2016-2019).
Юрій Щербак, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Ізраїлі (1992-1994), США (1994-1998) та Канаді (2000-2003).
Олександр Моцик, Перший заступник Міністра закордонних справ України (2004-2005), Надзвичайний і Повноважний Посол України у США (2010-2015).
Валерій Чалий, Надзвичайний і Повноважний Посол України у Сполучених Штатах (2015-2019), голова Правління Українського Кризового Медіа Центру.
Ганна Гопко, громадська діячка, Голова Комітету Верховної Ради України у закордонних справах (2014-2019).
Роман Безсмертний, Надзвичайний і Повноважний Посол, Віце-прем’єр-міністр України (2005).
Наталія Попович, співзасновниця Українського Кризового Медіа Центру, засновниця групи "One Philosophy".
Іван Васюник, голова Наглядової ради Міжнародного благодійного фонду розвитку Меморіалу жертв Голодомору, Віце-прем’єр-міністр України (2007-2010).
Соломія Бобровська, народний депутат України IX скликання, фракція партії "Голос".
Остап Семерак, Міністр екології та природних ресурсів України (2016-2019), Міністр Кабінету Міністрів України (2014), народний депутат України VI і VIII скликань.
Ірина Геращенко, народний депутат України IX скликання, співголова фракції "Європейська Солідарність", перша віце-спікер Верховної Ради України (2016-2019).
Сергій Квіт, Міністр освіти України (2014-2016), професор Національного університету "Києво-Могилянська академія".
Світлана Войцеховська, народний депутат України VIII скликання, член Наглядової ради фонду "Відкрий Україну".
Максим Бурбак, Міністр інфраструктури України (2014), народний депутат України VII-VIII скликань, керівник фракції "Народного Фронту".
Ірина Фріз, народний депутат України VIII-IX скликань, фракція "Європейська Солідарність", Міністр у справах ветеранів (2018-2019).
Микола Княжицький, журналіст, народний депутат України IX скликання.
Марія Іонова, народний депутат України VIII-IX скликань, фракція "Європейська Солідарність".
Микола Рябчук, почесний президент Українського ПЕН-клубу.
Мирослава Барчук, журналістка, член Українського ПЕН-клубу.
Віталій Портников, журналіст, публіцист.
Володимир Єрмоленко, філософ, головний редактор ініціативи "UkraineWorld", директор з аналітики об’єднання "Інтерньюз-Україна".
Вахтанґ Кебуладзе, філософ, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Тарас Лютий, філософ, професор Національного університету "Києво-Могилянська академія".
Михайло Басараб, громадський діяч, співкоординатор Руху опору капітуляції.
Вікторія Пташник, народний депутат України VIII скликання.
Віктор Єленський, народний депутат України VIII скликання.
Борис Потапенко, Голова Міжнародної ради на підтримку України.
Сергій Висоцький, журналіст, народний депутат України VIII скликання.
Андрій Левус, громадський діяч, співкоординатор Руху опору капітуляції, народний депутат України VIII скликання.
Андрій Юсов, громадський діяч, співкоординатор Руху опору капітуляції, директор Школи відповідальної політики.
Олександр Сочка, народний депутат України VI і VIII скликань.
Михайло Хміль, народний депутат України VII-VIII скликання.
Мирослав Гай, громадський діяч, керівник Благодійного фонду "Мир і Ко".
Євген Бистрицький, філософ.
Катерина Смаглій, керівниця відділу міжнародного співробітництва Дипломатичної академії при МЗС України.
Микола Горбаль, поет, колишній політичний в’язень.
Володимир Дубровський, економіст.
Борис Захаров, директор Благодійного фонду "Людина і право".
Геннадій Курочка, член Правління Українського Кризового Медіа Центру.
Олексій Панич, філософ, Українського ПЕН-клубу.
Валерій Пекар, викладач бізнес-школи Національного університету "Києво-Могилянська академія".
Костянтин Сігов, філософ, громадський діяч, керівник Центру європейських гуманітарних досліджень Національного університету "Києво-Могилянська академія".
Геннадій Боряк, заступник директора Інституту історії України Національної академії наук України.
Олександр Скіпальський, почесний голова ветеранів розвідки, генерал- лейтенант.
Анатолій Подольський, директор Українського центру вивчення історії Голокосту.

Україна може відмовитися від без'ядерного статусу через порушення Будапештського меморандуму

Азербайджанський аналітичний портал «Yenicag.Ru ‒ «Нова Доба» опублікував інтерв'ю українського дипломата з п'ятнадцятирічним стажем роботи в МЗС України, генерального директора консалтингової компанії AB&D Group Юлії Осмоловської, в якому вона сказала, що «після агресії з боку Росії Україна може відмовитися від статусу без'ядерної держави».
Коментуючи рівень політичної підтримки України з боку політичних партнерів Юлія Осмоловська зазначає, що ця допомога недостатня з кількох причин. Тому, на думку дипломата, «потрібно докласти зусиль, щоб переконати США, що для них (втім, як і для Європи) репутаційно вигідно допомогти вирішити цей конфлікт, оскільки амбівалентність їх реальної (а не декларативної) позиції ставить під загрозу серйозніші речі глобального характеру».
У першу чергу тому, що наслідки невиконання Будапештського меморандуму ставлять під загрозу ядерну безпеку в усьому світі. Сьогодні Україна «має повне моральне право оголосити про свій вихід з ДНЯЗ (Договір про нерозповсюдження ядерної зброї ‒ авт.) та відновити ядерні програми».
На думку не тільки Юлії Осмоловської, але й багатьох інших аналітиків, Україна недостатньо використовує ресурс, пов'язаний з Будапештським меморандумом про приєднання до ДНЯЗ, підписане 5 грудня 1994 року.
По-перше, США та Великобританія допомагають Україні значно менше, ніж вимагає ситуація. Особливо Великобританія. Уже сім років триває неприкрита військова агресія Росії проти України (а це ж довше, ніж Друга світова війна),
Україна зазнає економічних, територіальних, політичних та моральних збитків, втрачає людей убитими й пораненими, а ті країни, які підписалися під гарантіями, не можуть налагодити дійсно ефективну допомогу, яка вплинула б на поведінку агресора.
За минулий час Росія навчилася обходити санкції, домагається потрібних інвестицій і в Крим, використовуючи приховані механізми та схеми прикриття. І навіть, якщо деякі санкції чутливі для Росії, якщо все одно вона зазнає збитків і втрат, але під їх дією припиняти війну і повертати Україні території не планує.
Навіщо тоді така гра?
Зараз багато хто розуміє, якщо Україна в межах переговорів у Нормандському форматі, або з трибуни ООН, ОБСЄ або Ради Європи лише заговорить про потенційно можливу відмову від ДНЯЗ, як відношення у світі до цієї проблеми та до самої України кардинально зміниться.
По-перше, багато країн зрозуміють, що проблеми України можуть стосуватися безпосередньо і їх.
По-друге, це дає можливість кардинально збільшити міжнародний тиск на Росію з метою припинення війни і повернення анексованих територій. Тиск спочатку морально-політичний, але при потрібній організації він може перерости в ефективніший економічний, а в разі ухвалення резолюцій і рішень міжнародними організаціями та судами ‒ в юридичний.
Україна добровільно віддала «свою силу»?
Відповідь на це запитання проста. Україна не добровільно віддала весь військовий потенціал, а під потужним тиском США та Росії. Окрім сухопутних військ, до складу Збройних сил України входили чотири дивізії 43-ї ракетної армії РВСН. У її складі були 176 міжконтинентальних балістичних ракет, які сумарно несли 1272 ядерні боєголовки.
На території України перебували 2500 одиниць тактичної ядерної зброї. До 2005 року чисельність Збройних сил України скоротилася з 980 тисяч до 190 тисяч осіб.
Україна вважалася третьою за своїм потенціалом ядерною державою у світі після Росії та США. Тиск США та Росії змусив Україну піти на поступки.
Позиція України була цивілізованою
Слід не забувати, що гарантії цілісності та безпеки України встановлювалися не тільки Будапештським меморандумом. У травні 1992 року Україна разом з Росією, Казахстаном і Білоруссю, підписала Лісабонський протокол про СНО-1. При цьому Україна підтвердила свої вимоги про гарантії безпеки з боку всіх країн, які офіційно володіють ядерною зброєю (США, Росії, Великобританії, Франції та Китаю).
У лютому 1994 року Верховна Рада України ратифікувала Договір СНО-1 та Лісабонський протокол без жодних умов. А 16 листопада того ж року Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як без'ядерна держава. Таким чином, підсумком цього процесу стало ухвалення 5 грудня 1994 року під час саміту ОБСЄ в Будапешті Меморандуму про гарантії безпеки. 30 жовтня 2001 року була знищена остання шахтна пускова установка МБР РС-22. У 2002 році 43-тя ракетна армія була офіційно розформована.
Якби Україна всього цього не зробила ‒ чи були б виправдання для її позиції? Звичайно, це суттєво ускладнило б процес міжнародного визнання України, а також серйозно погіршило відносини з США та іншими західними країнами. Але Україна як незалежна держава все одно була б визнана. Можливо, вона втратила б політичну та економічну підтримку західних партнерів, залишившись сам на сам з агресивною Росією. Усвідомлюючи всі ці фактори, Україна діяла все-таки як цивілізована держава. На жаль, світ цього не оцінив.
Немає жодного сумніву в тому, що Україна все ще має технічний та науковий потенціал для відтворення ядерної зброї, яку можна було б помістити на ці носії. Якщо Україна тільки оголосить або навіть почне проводити інженерну розробку ядерної зброї, чи змінить це ситуацію у світі на її користь? Логіка проста. Анексуючи Крим і ведучи війну на Донбасі, Росія порушила Статут ООН і Договір про дружбу та партнерство з Україною, низку інших положень міжнародного права. Росія знайшла слабку і незахищену державу, щодо якої вчинила агресію.
Чому Україна виявилася незахищеною? Тому, що сподівалася в коротші терміни стати членом НАТО і системи найефективнішої колективної безпеки. Якби Україна була членом НАТО, то Росія обов'язково побоялась би анексувати Крим і воювати на Донбасі. Тому перед Україною стоїть дилема: або країна стане членом НАТО, або треба шукати інші, ефективніші засоби захисту, ніж досі.
Але якщо поки в НАТО не приймають, тоді під загрозою ще більшого розширення агресії Росії і втрати нових територій, Україні варто захищатися самій. А як можна захистити себе проти агресивної ядерної держави? Тільки за допомогою володіння ядерною зброєю. І ціна відтворення ядерної зброї в Україні може виявитися меншою, ніж втрати від безперервної вже сім років і ще активної відкритої агресії Росії в Криму і на Донбасі.
Це не означає, що українські інженери вже завтра засядуть за кульмани та комп'ютери. Але поки Москва не виведе свої війська з України, не поверне Донбас і Крим, контроль над порушеною ділянкою кордону, чи варто Україні знімати з порядку денного варіант потенційного відновлення ядерного потенціалу? Як Україна має знайти ефективну парасольку, яка захистить її проти Росії, яка розширює свою агресію?
В Україні розроблений план розвитку відносин з НАТО, відповідний пункт внесений до Конституції України. Але, як показує досвід, процес йде повільними і невпевненими темпами, при яких Росія стягує все більше військ, зокрема і з ядерною зброєю, до кордонів з Україною і погрожує розширити агресію. Україна буде змушена шукати засоби для того, щоб запобігти можливим катастрофічним наслідкам для свого народу та держави.

Микола Семена – кримський журналіст

Росія готується до повномасштабної агресії в Україні

Представник Росії в Тристоронній контактній групі з питань Донбасу Борис Гризлов пригрозив "непоправними наслідками" Україні, якщо вона спробує змінити Мінські домовленості.
Україні потрібно не стільки реагувати на якісь заяви, скільки випрацювати і впровадити нормальну стратегію, де були б взаємопов’язані питання безпеки, міжнародної дипломатії, переговори з нашими партнерами і, відповідно, реакція МЗС.
В принципі, наш МЗС останнім часом непогано реагує на заяви Росії, але центральна влада і президент України ніяк не може визначитися з своєю позицією: або він "бачить мир в очах Путіна" і хоче вести миролюбну риторику з агресором, або він займає більш жорстку позицію. Це не означає, що потрібно бігти кудись в наступ, але, принаймні, є більше можливостей для Збройних Сил здійснювати необхідні дії для безпеки на Донбасі, більше залучати наших іноземних партнерів до цього конфлікту – допомога в розвідці, допомога санкціями тощо.
Зеленський зараз або піддасться шантажу Кремля, або буде змушений вести політику минулого президента Порошенка.
В чому полягає шантаж? Вони продовжують накопичувати військові сили та засоби на наших кордонах. У вересні на наших кордонах вони проводитимуть повномасштабні військові навчання "Кавказ-2020". Нагадаю, що після "Кавказу-2008" було окуповано частину Грузії.
Отже, всі такі навчання в Росії мають загрозливий характер. Це, по-перше, шантаж, по-друге, - можливість накопичити, попри міжнародні конвенції, велику кількість сил, яка заборонена в цій частині Європи, і вчинити більш агресивні дії. Наприклад, зробити нам ускладнення на фронті, втрати, зокрема, серед мирного населення, щоб викликати страх, дезорганізацію в країні, повну недовіру до влади і політичні наслідки.
За останній час посилилися обстріли з використанням важкого озброєння, сильно активізувалися снайперські пари спецслужб РФ. Кількість наших бойових втрат з початку року – загиблих і поранених – більша, ніж за аналогічний період 2019 року.
Ми бачимо, що Росія почала мобілізацію в деяких окупованих районах. Це теж поганий індикатор.
Таким чином вони нам погрожують і намагаються тиснути на президента Зеленського.
Щодо планів Росії розділити Україну по Дніпру. Те, що Російська Федерація готується до повномасштабної війни – відомо. Про це говорить характер навчань, які Росія проводить, про це говорить побудова нових військових баз РФ на кордонах України.
Звичайно, не виключається, що до 2021 року вони отримають певні оперативні можливості, які спробують використати для нової агресії. Відповідно, нам потрібно готуватися до цього.
Щодо Криму. За ці роки Російська Федерація посилила угропування в Криму втричі. Вони підготували там інфраструктуру для розміщення ядерного озброєння. Минулого року вони проводили навчання з блокади Чорного моря. В Азовському морі вони не тільки блокують, а ще й виділили частину акваторії під збройні сили РФ.
Тобто Росія готується до повномасштабної агресії в регіоні.
За певних умов, яких зараз немає, але які дуже швидко можна створити, Росія може піти на такий сценарій, як захоплення узбережжя.
Але Збройні Сили України знають про такі загрози і дуже серйозно до них готуються. Останнім часом у нас були дуже активні навчання на морі і з оборони узбережжя.

Мирослав Гай, офицер, волонтер, военный журналист

Российские войска стягивают силы под Петровское

Как сообщил постоянный представитель Украины при международных организациях в Вене Евгений Цымбалюк,: "Обеспечение полного и всеобъемлющего прекращения огня остается критическим для выполнения согласованных выводов Парижского саммита в "нормандском формате", которые Россия продолжает не выполнять. Вместо создания новых участков разведения сил, она прибегает к возвращению сил: СММ заметила земляные и строительные работы на прежних позициях российских вооруженных формирований на участке разведения в Петровском".

Путин может пойти на расширение ОРДЛО

Стремительное снижение рейтинга президента РФ Владимира Путина и реакция на это властной верхушки России представляет опасность для Украины.
Такое мнение высказал российский оппозиционный политик Андрей Пионтковский. "Вдруг они решат, что вернуть любовь масс можно еще одним патриотическим шагом по "собиранию русских земель" – эскалацией конфликта в Украине или расширением ОРДЛО до границ Донецкой и Луганской областей", – допустил он.
Оппозиционер добавил, что на подобный шаг может решиться не только Путин, но и любой следующий президент РФ. "Они одинаково ненавидят Украину".
В то же время Пионтковский подчеркнул, что военно-политический истеблишмент США придерживается твердой позиции по поддержке Украины.
В этом контексте оппозиционер напомнил о разговоре советника по национальной безопасности президента США Роберта О'Брайена с секретарем Совета безопасности РФ Николаем Патрушевым. "С американской стороны было твердо заявлено, что любая эскалация в Украине и даже в Беларуси, попытка аннексии, будет встречена самыми жесткими экономическими мерами".
В частности, речь может идти о нефтяном эмбарго, отключении от банковской системы SWIFT и аресте российских активов в США. "Этого достаточно для того чтобы предотвратить такую агрессию", – подчеркнул Пионтковский.